Руслан жив у дитячому будинку, він абсолютно не знав хто його біологічн батьки. Щоночі йому снився один і той же сон. Мила, добра і ласкава жінка з прекрасними блакитними як небо очима. Вона його втішала, виявляла любов і турботу до нього. Руслан був радий таким снам, тому що наяву йому не вистачало материнського тепла. Дуже багато різних дорослих людей приходили в дитячий будинок для того, щоб уси новити або удочерити дитину. Багато дітей боролися за їх увагу, тому що, хотіли, щоб забрали саме їх. Але не Руслан: він чекав жінку з блакитними очима з його сну. Він завжди ходив з сумним обличчям і ніколи не веселився.
Вихователі вимагали від нього, щоб він посміхався потенційним опікунам, але він тільки ще більше хмурився. В один день в дитячий будиноk приїхали журналісти, було дуже багато незнайомих людей, але серед них Руслан розгледів ту саму жінку з прекрасними блакитними очима. вона буквально випромінювала тепло і доброту. І у відповідь на її посмішку він теж посміхнувся. Жінка побачила його і підійшла до нього ближче. Він спілкувався з нею дуже відкрито без краплі со рому, і постійно сміявся. Здається, вона прив’язалася до малюка. Після цього вона до нього дуже часто приходила. Але в якийсь момент вона пропала на деякий час.
Руслан чекав її, кожен раз серед натовпу він шукав ті очі, ті блакитні і зігріваючі очі. Минув деякий час, і вона знову з’явилася, і з’явившись, вона заявила, що хоче уси новити Руслана. Він не міг повірити, це нарешті сталося. Вона потім розповіла, що пропала, тому що довгий час не могла розповісти чоловікові про Руслана. Він завжди хотів свою дитину, тому умовляв дружину, щоб вони пройшли всілякі дослідження і спробували всілякі варіанти. Але дружина, нарешті, донесла до нього, що єдиний шанс мати дитину-це його усиновлення. Незабаром вона познайомила Руслана з чоловіком, і вони жили щасливо втрьох.