У нас була велика і дружна сім’я. Ми з братом народилися пізно, батьки довго не могли мати дітей. Рік тому наш тато ոօмер, мама дуже важко переживала це. Нерви відбилися на її серці, у неї був напад. Лікарі абияк врятували її, але після пережитого мама дуже змінилася. Вона стала нервовою, їй було важко пересуватися по будинку, вона не могла жити одна. Тоді довелося мені з чоловіком переїхати до неї в квартиру, щоб постійно стежити за мамою. Я поміняла роботу, щоб була можливість працювати з дому віддалено. Насправді, було дуже важко. Я думала, що так тільки перший час, а потім я звикну. Але ні, з кожним днем ставало тільки гірше. Іноді вночі мамі могло прийти в голову кудись піти з квартири. Ми з чоловіком бігали і шукали її по всьому під’їзду.
У неї зробився дуже примхливий характер, вона поводилася як справжня дитина. Я розумію, що з хворими людьми таке трапляється, але я абсолютно не могла відпочити після роботи. Навіть один день. Тоді я сказала, щоб брат забирав маму на вихідні до себе. Він спробував так один раз, але на наступний день привіз її назад. Сказав, що його дружині важко з чужою людиною справлятися. Я почала скандал, тому що моєму чоловікові теж важко, але ми якось живемо з мамою і намагаємося справлятися. Після цього брат навіть не приїжджав до мами в гості, він не допомагав нам фінансово, навіть з маминими ліками. Я розуміла, що сама не справляюся з мамою. Їй потрібен особливий догляд, з нею потрібно вміти по-іншому спілкуватися.
Тоді ми з чоловіком вирішили відвезти маму в інтернат. Ми вибрали найкращий, готові були заплатити за нього чималі гроші. Коли брат дізнався про наше рішення, то тут же почав кричати на мене. Що я мати на старості років кидаю, що я жахлива дочка. — Тоді йди і сам дивись за матір’ю… ти навіть і дня не зміг винести, а я так майже рік живу. — Ви у мами в квартирі живете, ви і так зобов’язані за нею дивитися. — Тоді сам переїжджай в квартиру мами і стеж за нею. Якщо ти думаєш, що справа в квартирі! Брат так нічого і не зробив. Ми відвезли маму, її квартиру стали здавати в оренду, а отримані гроші відправляли в інтернат. Ми кожні вихідні приїжджали до неї. Син так і не з’явився, він навіть не поцікавився, як ми тепер живемо.