Ми з батьками живемо у різних країнах. Не зустрічалися вже понад двадцять років. Мама з татом – артисти у місцевому народному хорі. Скільки я їх пам’ятаю, вони постійно у гастролях. Мені було п’ять років, коли вони вирішили залишити мене у бабусі, щоб я не заважала їхній кар’єрі. Бабуся була пенсіонеркою. Щоб хоч якимось чином справлятися в цій ситуації, вона вирішила переїхати до далекого міста, до своєї рідні – і ми разом поїхали. Перші кілька років батьки навішували мене двічі на рік, іноді три. Але незабаром вони стали рідше приїжджати, а через якийсь час зовсім перестали. Я почала забувати їх, більше не сумувала.
Навіть наше спілкування зішло нанівець. Я вступила до медичного вишу, а на третьому курсі вийшла заміж. Із чоловіком ми колеги. Створили власний стоматологічний центр, там же працюємо. Заробляємо пристойно. Незабаром мама з батьком згадали про мене. Стали телефонувати до клініки, тому що в них навіть мого номера не було. Вони скаржилися на життя і натякали на те, що я маю їм допомогти. Я вислухала всі їхні скарги, але відповіла їм, що вони самі обрали таку долю, і собі та мені, коли залишили мене у бабусі. Вони відправляли нам копійки і навіть не замислювалися, чи вистачає нам, може, ми голодуємо. Ми мешкали на пенсію бабусі. Вона говорила мені про це.
Та й так усе було ясно. Нам доводилося заощаджувати на всьому. У школі я щосили намагалася вчитися добре, бо розуміла, що маю надходити тільки на бюджет. А для цього потрібно було складати всі іспити на відмінно. Я вступила до вузу, і поєднала роботу з навчанням, щоб хоч на щось жити і одягатися. Працювала вночі, у лікарнях санітаркою. Я вважаю, що в мене своє життя, а в них своє. Нехай вони викручуються, як хочуть. Це не мої проблеми. Після цих слів вони погрожували мені, казали, що подадуть на аліменти. Якщо до цього я якось сумнівалася, що неправильно вчиняю, то зараз повністю впевнена, що не хочу мати з ними нічого спільного.