— Мама, тобі одну котлету покласти або дві? — Так постав на стіл, я сама покладу … У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно, і покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями … Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує. «Синочку, нудьгуємо з батьком по тобі, хоч раз з’явися, з невісткою, з онуками познайом …» — пише мати. Але йому все ніколи, життя біжить — не наздогнав, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати? Середня — Полюшка, вийшла за військового і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого — Пал Палича, раді вони за середню дочку, добре влаштувала своє життя, приїжджають — очі світяться щастям і добротою, знати все гаразд в родині, за неї душа спокійна … А ось молодша — Любушка все одна, спершу то заміж за сільського вийшла хлопця — Макара, але після народження Льоні щось не склалося у них, розійшлися.
Люба подалася в місто, закінчила технікум і влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і забрала внука. — У місті йому буде краще, школа математична, гуртки — не сумуватиме, — говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідної перечити буде … Майже добу Антоніна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, ладно полку Нижня дісталася, але правда бічна-зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочка, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки донька не була у них з батьком, Льонька підріс напевно, витягнувся … Дід все хотів їхати, і хворіти йому до осені стало. — Ти батько, тиждень без мене якось пробудеш? — сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна-не можу я так більше, душа вся поболілася, треба відвідати. Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такої одній, але куди діватися, без гостинців то нікуди … — Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму отримала твою … — Прости мене донечка, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв’язок адже не завжди є в селі то нашій, — виправдовувалася мати. — Так може, що недоговорює?
Сталося щось? Батько як? — Так все добре, трохи захопив, так у нього буває по осені. Двері відчинив Льоня, як він витягнувся, зміцнів за ці роки. — Ну здрастуй, онучку! — жінка обняла його міцно. — Гаразд тобі, ба, — хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, і став пильно її розглядати. — Що ж Ви мене з дороги-то не зустріли, ледве дотягла сумки — докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку … — Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварити, котлети посмажила, не пустим же столом, тебе зустрічати, — знизала плечима Люба. Що ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечеря дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх Привіт! » Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, так питає. — Мама, тобі одну котлету або дві? Антоніна Іванівна настільки зголодніла, що з’їла б всі три, подивилася на неї і сказала: — Так став на стіл, сама покладу. На блюді виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другий, третій брати не стала — незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли досхочу, в тарілки з гіркою накладала їжу. А тут … може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження тобто невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший зняли …
А потім по кімнатах пройшлася — ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній. — Мам, ти надовго до нас? — запитала Люба жінку, домив посуд на кухні. — А що, не рада? Тільки приїхала, вже коли відбуду цікавишся? — Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на хатині, та в кінці вагона. Ти мам дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати … Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Льоньку, хороший хлопець росте, тямущий. Ех, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому … Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все холодніше й холодніше, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчика пограти в приставку, а Люба, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, і йшла спати. Засумувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, віддзвонив дідові, і пішла збирати речі.
По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком. — Мама, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол? — Скоро синочок, ось бабуся поїде … — відповідала Люба. — А коли бабуся поїде? Дослухати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку, дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка. -Ти куди проти ночі? Поїзд-то у тебе завтра ввечері. — Нічого, поміняю квиток. Ох, Любушка, не такий ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі, всі просив, внука подивитися хоче, ну, прощайте … Доїхала добре, місце на цей раз дісталося на бокове, і на тому дочки спасибі. Правда довелося ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару бувалого шаль. У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, але скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них … — Здрастуй, Тонечці, як дісталася? — запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. — Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд! Антоніна Іванівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч кому вона ще потрібна …