Ми з чоловіком після весілля переїхали до його однушки. Хоч квартира була маленька, але нам вистачало місця. Весь день ми багато працювали, додому приходили надвечір. Кожен мав свій куточок, і ми цінували простір один одного. У вихідні намагалися частіше вибиратися на природу, а потім знову робочі будні. А потім у нас народився син. Ми стали розуміти, що однушки нам не вистачає, доведеться розширюватися. Поки ми працювали з чоловіком, то відкладали гроші лише без певної мети. І ось мета з’явилася сама по собі – вирішили купити ділянку та збудувати свій будинок.
У мого чоловіка просто золоті руки, він сам усе вміє робити, тож зі своїми друзями вирішив зайнятися будівництвом. Ось уже були готові стіни, але потім ремонт припинився. Гроші скінчилися, робота більше не йшла. У цей момент на допомогу приспіли батьки. Спочатку свекри дали свої накопичення, ми звели дах та двері з вікнами. А потім мої батьки допомогли, чим змогли. І ми за ці гроші облаштували усе всередині будинку, зробили косметичний ремонт. Коли все було готове, і ми переїхали, то помітили, що батьки часто приїжджають до нас, але не одні. Вони стали привозити із собою своїх друзів, знайомих… Щовихідні у нас проходили у колі незнайомих нам людей.
Це стало набридати, тому що ми тільки-но переїхали у свій будинок, ще у нас маленька дитина. Та й батьки без попередження приїжджають, наче до себе на дачу. Я не раз їх попереджала, але вони пропускали це повз вуха. Тоді я психанула і просто змінила замки. Так перестала пускати батьків із їхніми нескінченними гостями. Вони вирішили, якщо допомогли нам грошима, то теж мають право на будинок. Ми з чоловіком уже накопичуємо ту суму, яку брали у батьків, щоб віддати їм назад і більше нікому та нічим не бути належними. Батьки образилися на нас, але що вдієш? Ми також хочемо прожити спокійно.