У нас із чоловіком різниця у віці 4 роки. Живемо дружно та щасливо. Сину недавно двадцять два роки виповнилося. Іван заявив, що хоче жити один. Ми не суперечимо синові, час вже стати самостійним. Ось тільки хлопчина хоче це зробити за наш рахунок. Винаймати житло він відмовляється, хоче власність. Ми ніколи не були надто багаті, але жили добре, нічого не потребували. Син завжди був ситий, носив брендовий одяг. Не жалкували грошей на гуртки, секції, а також на кишенькові витрати. В університет він вступив без особливих зусиль. Ми забезпечили йому гарну підготовку з найкращими репетиторами міста.
Іван мав свою кімнату в нашій двокімнатній квартирі. Ніхто йому не заважав. Міг наводити туди друзів чи дівчат. Ремонт та облаштування кімнати він робив на свій смак. З невеликою допомогою батька. Тепер йому мало місця, чи бачите. Вирішив, що йому вже час жити без батьків. Ось і почав нас умовляти, що ми маємо обміняти свою квартиру на дві однокімнатні. Але він не розумів того, що грошей із нашої квартири вийде не так багато. Батько відмовив йому. Він вважає, що чоловік у такому віці має сам заробляти та забезпечувати себе.
А не сподіватись на батьків. Тоді син учинив скандал. Сказав, що ми є жахливими батьками, які не можуть йому допомогти. Тепер ми з ним не спілкуємось. Чоловік каже, що це ненадовго, але я все ж таки переживаю. Іван у чомусь має рацію, адже це справді ми його привели у цей світ. І ми маємо допомогти йому, а не кинути на свавілля долі. Але, з іншого боку, ми зробили все можливе. Він уже досить дорослий, йому не 5 років. У цьому віці має сам дбати про себе. Чи правильно ми вчинили? Що ви зробили б на нашому місці?