Ми зі Стасом одружилися, коли він ще навчався в інституті. Він паралельно трохи підробляв, але грошей було мало. Спочатку ми жили у свекрухи. Це був час не з легких. Вона жінка з характером, у неї свої погляди і порядки. Мені було важко підлаштовуватися під її запити. Гучних конфліктів не було, але неприємні висловлювання з її боку були. Потім, коли Стас і я стали більше заробляти, з’їхали жити в орендовану квартиру. Здається, що життя стало налагоджуватися. Гуляти на широку ногу ми не могли собі дозволити, але грошей на необхідні речі і їжу цілком вистачало.
Тут наші мами якось дружно змовилися і стали заводити розмову про те, що для повноцінності сім’ї потрібна дитина. Вони пропонували свою допомогу. Дуже докладно розписували те, як можна все організувати. Говорили, що візьмуть половину витрат на себе і сидітимуть з дитиною по черзі по вихідних, мовляв, готові навіть роботою пожертвувати, якщо доведеться. Чесно кажучи, мені дитинку хотілося, але було якось страшно. Я ж розуміла, що це величезна відповідальність. Але вони мене переконали. І ось, я завагітніла. Всі дев’ять місяців бабусі були в захваті, обходили мене, доглядали всіляко, будували великі плани.
У цей період вони купили малюкові ліжечко, коляску і багато всякого одягу. З пологового будинку мене забрали ефектно. Свекруха і моя мама навіть відпустку на роботі взяла. З немовлям провозилися тиждень, а потім.. охололи до нього. Зараз малюкові вже шість місяців. Нам з чоловіком дуже важко фінансово і фізично. Він був змушений взяти другий підробіток, щоб нас забезпечувати. Ми з ним майже не бачимося. Я дитиною займаюся одна. Моя мама і свекруха нас зовсім не відвідують і ніяк не допомагають. Придумують всякі відмовки, щоб не сидіти з дитиною. Відчуваю себе обдуреною. Справа не тільки у втомі, у мене з’явилися проблеми зі здоров’ям, потрібне обстеження. Але мені нема на кого залишити дитину.