Коли ми з моєю подругою Вірою виходимо гуляти, то часто затримуємося на пару годин. У нас обох маленькі діти. У Віри двоє дочок, одній 3 роки, другій — всього рік. Моєму синові теж три роки. Діти втомлюються, тому ми заходимо в магазин. Коли це сталося в перший раз, то я купила синові морозиво. Але поки він вибирав, яке взяти, то дочки Віри теж підійшли і взяли собі по морозиву. Я вирішила всіх пригостити, тому купила ще мені з Вірою. «Спасибі» — я не почула, але подумала може просто всі ми відволіклися, тому в суєті було не до подяк. Наступного разу картина повторилася.
Тільки тепер, дочки Віри набрали собі побільше солодощів, різні шоколадні батончики, соки, жуйки біля каси. Одним словом, все те, до чого дотягується дитяча рука. На касі Віра нахабним чином вибігла на вулицю, нібито їй хтось подзвонив. А вже була наша черга. Природно, я за все заплатила, і за солодощі Віриних дочок теж. Коли ми вийшли, то вона навіть не запитала заради пристойності, скільки вона винна. Так повторилося ще пару раз, я стала розуміти, що Віра спеціально вибігає з магазину, коли ми стоїмо біля каси, щоб я платила за її дітей. Це стало відбуватися періодично,
тим більше гуляємо ми всі разом два рази в тиждень, у мене такі походи в магазин віднімають не малу суму. Я вирішила провчити Віру. Цього разу встигла швидше її вибігти з магазину, щоб перевірити, заплатить вона за мого сина чи ні. І якого було моє здивування, коли Віра сказала моєму синові залишитися біля каси одному з шоколадкою і чекати, поки мама повернеться і заплатить за нього. Так потім ще Віра накричала на мене, що я вибрала не підходящий час для розмов по телефону. У мене просто слів немає: вона змогла просто залишити мою дитину одну в магазині: їй було важко за його одну шоколадку заплатити. Ми посварилися і більше не спілкуємося.