Більше 20-ти років тому не ста ло мого чоловіка. Він забрав з собою все — всіх моїх родичів, друзів … адже нікому стара бабця, та ще й самотня, і дарма не здалася. Єдиною людиною, яка мене рятувала і рятує весь цей час, була моя подруга, Люся. Ми з нею на одній вулиці живемо, кожен день одна до одної в гості ходимо… Все б нічого, але зі мною по сусідству живуть хлопчаки. У нас село маленьке, всі один про одного все знають,
і ці пустуни, на жаль, теж в курсі мого становища. Вони знають, що за мене нікому заступитися, постійно кричать, бісяться у мене під вікном, а я і не знаю, як їх зупинити… Скільки б я їх батькам не говорила, вони все захищають своїх, мовляв, вони ж нічого не ламають, ось і не лізьте до них, не подобається щось-сидіть вдома. Я-таки знайшла рішення проблеми.
Я розумію, що насправді цим дрібним шкідникам потрібно одне: моя негативна реакція на їх витівки. Я спочатку ігнорувала їх, потім, коли вони стали лізти через мої паркани, я взяла ситуацію в свої руки. Коли ввечері ці паразити з’явилися на моєму паркані, я випустила Василя Аркадійовича у двір. Він їх так ганяв… бандити в мить перетворилися на боягузливих дітлахів. Після цього я їх більше перед своїм будинком не бачила.