Вчора я відвідувала свою маму в будинку для літніх людей. Одні люди похилого віку не встають з крісла, другі – бадьоро бігають коридорами (це був Женя-Марафон, який уже не міг тверезо мислити, але ноги продовжували впевнено носити його по землі), а треті кричать чи нецензурно виражаються (а це про Йосипа, колишнього директора школи). З мамою в одній кімнаті жила не менш дивакувата сусідка Галя. Їй цього року виповнилося 97 років. На жаль, вона не могла нічого сказати, окрім “ма-а-а-ма”, що виривалося з її вуст, наче заїжджена платівка.
Зрідка вона могла здивувати нас та іншими фразами, сказаними зовсім не в тему: «А гречка вже закінчилася», «Вітер голову зносить», «Дід Мороз приходить до слухняних дітей». А вчора Галя промовила: — Налийте … мені … чаю … трохи … Я аж застигла від переляkу, а потім покликала медбрата Олега. Це був симпатичний хлопець із добрими очима. — Тітка Галя каже, що хоче чаю, — сказала я. — Гаразд, — лагідно відповів він. — Я не розумію, як у неї виходить складати разом речення… — висловила я своє здивування. — Чому це? Вона в нас уміє говорити. Олег підійшов до бабусі, взяв її за руки і спитав: — Як звали вашого батька? — Ма-а-акар, — сказала жінка.
— А в якому році ти народилася? — У дев’ятнадцятому. — А де ти відморозила свої ноги? — На вій ні. – Що? Вона вою вала? — Здивувалася я. — Звичайно. Вона заслужена «Ветеран вій ни», — гордо сказав Олег. – Галя була снайпером. Тільки ось узимку постра ждали її ноги. На землі холодно, як не крути. Потім медбрат розповів мені ще кілька цікавих історій інших підопічних будинку для літніх людей. Я й уявити не могла, які люди тут знаходяться відомі професори, вчені, художники, письменники та багато інших. Це змусило мене замислитися над тим, що одного разу кожен з нас опиниться на їхньому місці. Однак не кожному пощастить зустріти такого ж Олега.