Я в магазин влаштувалася нещодавно. Все мені подобалося. Покупці у мене завжди постійні, майже всих знаю в обличчя. Сусіди ми як-не-як. Був у мене один дідок. Щоранку приходив він до мене в магазин. У нього завжди був той самий список: одна морква, один буряк, капан капусти, загалом, весь список на борщ. Я навіть поцікавилася одного разу, чому б не взяти більше і приготувати на кілька днів. -Моя дружина, просто, любить завжди їсти свіжий борщ. Ось ми й розла днали обов’язки. Я у магазин, а вона на кухні. Дружину я його й справді ніколи не бачила. Востаннє, коли дідусь заходив у магазин, він сkаржився на біль у колінах. Наступні два дні я його не бачила.
Я вирішила дізнатися у сусідів, де мешкає старий. Я зібрала йому продукти та вирішила піти. Двері мені ніхто не відчинив спочатку, а потім я зрозуміла, що двері не зачинені. Я увійшла і голосно сказала: -Діду Сьома, це я, Христина. Я вам принесла продуктів. -Заходь, онуче. Я в кімнаті лежу. Вдома не було й натяку, що у ньому живе жінка. Пил зібрався, ніби роками ніхто не протирав. Плюс до всього жахливий запах гнилі. Я вирішила провітрити будинок. Відкрила балкон, а там продукти, які дідусь Сема весь цей час купував. Ніхто борщ із них не варив. Тоді я прибралася в будинку, не розбудивши тим самим дідуся.
Приготувала йому борщ, і він прокинувся. -Валю, це ти? Ти прийшла? -Ні, Дідусю. Це я, Христина. Я вам обід приготувала. Ви поїжте. Тоді дідусь почав виба чатися переді мною за те, що весь цей час обма нював мене. -Валя давно вже пішла із життя. Я не можу прийняти це. Я звик до неї за 65 років. А тепер її нема. І мені складно. Я купую продукти, сподіваючись, що вона колись прийде. Приготує борщ, як завжди робила. Ні, я не боже вільний, я знаю, що вона не прийде. Від усвідомлення цього бо ляче у грудях. Я почала допомагати дідусеві. Приходила, готувала йому обід. Він більше не брав кожен день перелік продуктів, як раніше. Зараз із ним все добре, я його не залишила.