Після того, як мій син закінчив школу, він одразу пішов до армії, а пізніше вступив до університету у столиці. Його життя там було настільки насиченим, що він рідко приїжджав додому в гості. Я розумів, що у великому місті для нього було більше можливостей. Десять років тому моя дружина пішла від нас, залишивши мене жити одного у маленькій двокімнатній квартирі. Я жадав почути сміх своїх онуків, але мій син та його дружина були зайняті роботою та вихованням дітей у великому місті. Я був у них на хрестинах, а за рік вони приїжджали до мене на кілька днів, але потім перестали мене відвідувати. Я ще розмовляв з ними телефоном, але наші розмови були короткими. Два роки тому я вирішив відвідати їх знову на день народження мого сина. Я місяцями збирав гроші і їхав поїздом до міста, де вони жили. Коли я приїхав, мій син зустрів мене на пероні та провів у свою квартиру.
Це було в гарному і дорогому районі, а квартира була порожньою, бо невістка була на роботі, а внучки – у дитячому садку. Син пояснив мені все, а потім побіг на роботу. Я пообідав і поспав, доки діти не повернулися додому. Вони не були впевнені в тому, чи варто обіймати мене, тому що рідко бачили мене, але вони ставилися до мене тепліше після отримання подарунків. Протягом наступних кількох днів я відчував себе чужим у їхньому домі. Вони майже не розмовляли зі мною і давали мені піцу на вечерю. Вранці мого від’їзду ніхто не помітив, що я йду, крім мого сина, який зателефонував того ж вечора, щоб спитати, чому я не сказав їм, що їду додому. Я сказав йому правду — я відчував себе чужим у їхньому домі. Коли я повернувся до рідного міста, мені довелося вигадувати сусідам розповіді про те, як пройшов мій візит, адже таке розповідати мені було соромно.