Я на родила молодшого сина в 39. Ми чекали на цю дитину і раділи як не в собі. Святкували його на родження кілька днів. І ось коли черга дійшла до паспортного столу. Наша знайома того дня не працювала там, на її місці сиділа інша жінка. Коли ми їй повідомили мету нашого візиту, вона оцінюючим поглядом обвела нас із чоловіком і запитала: — А ви, мабуть, бабуся дитини? З цього моменту я не вимовила жодного слова. Чоловік сказав їй, що я його дружина та мати дитини. Вона дала нам папірці, чоловік їх заповнював, а я поставила свій підпис і ми пішли. З того моменту я не вимовила жодного слова.
У молодості я теж іноді називала батьків у віці бабусями та дідами та дітьми. Тепер я зрозуміла: настав час платити за свої помилки. Зайшовши додому я почала уважно розглядати себе у дзеркалі. Довелося зізнатися: на мене дивилася не молоденька дівчинка, а цілком собі жінка се редніх років, з набряклим обличчям, з ненайкращою фігурою після полоrів. Жодні спортзали та салони краси не повернули б мені колишню красу. Настав час звикнути, що побачивши мене на вулиці з моїм сином, багато хто думатиме, що я його бабуся. Знаєте, я до цього звикла. Таке завжди трапляється там, де нас не знають: у садочку, супермаркеті, кінотеатрах і далі.
Мені завжди доводиться пояснювати, що я не бабуся, а мама. Спочатку всі дивуються, потім звикають до цього факту і він перестає їх цікавити. А мене це взагалі не ту рбує. Мене все влаштовує, особливо коли мій синок усім каже, що я його мама та мені 19. А це сталося так. Одного разу моя дочка жартома сказала, що мені 18. З того дня пройшов якийсь час. Син додав до цього віку рік і вирішив, що мені 19 років. Вік 40 років – дивний, звісно. Деякі мої подруги до цього віку вже мають онуків. Ми виходимо у парк усі разом, і з першого погляду і не визначиш – хто з онуком, а хто з дітьми.