Змалку я дуже мало часу проводила зі своїми батьками. Вони постійно пропадали на роботі. Але це не тому, що ми дуже потребували грошей. Навпаки, наша родина жила досить добре. Просто батькам подобався їхній офіс, і вони всю душу вкладали в нього. Я ж жила у бабусь із дідусями. До першого класу мене відвели саме вони і атестат теж отримувала з ними. Коли я хвилю валася перед вступом до університету, мене підтримували саме вони. Батьки просто поїхали гарячою путівкою до моря. Вони написали мені повідомлення, що вірять у мене.
Але ці сухі слова нічого для мене не означали. Я успішно вступила на бюд жетне місце, добре вчилася. Бабусі з дідусями мною справді пишалися, і це було видно. Вони зі мною переживали за іспити, семінарські відповіді. Якщо я отримувала хороші оцінки, то в мою частину пекли пиріг або улюблені солодкі пиріжки. А потім сталася найжа хливіша подія в моєму житті… мої бабусі та дідусі стали йти на той світ один за одним. У бабусі були nроблеми із серцем, а дідусь не міг витримати втра ти. Тож до третього курсу я залишилася одна… точніше, батьки в мене були. Але вони мені як чужі люди. Я їх зовсім не знаю. А з віком я звикла, що вони просто відсутні у моєму житті.
Усю молодість вони провели на роботі та в подорожах зі своїми друзями. На мене часу не було. А тепер у мене цього часу на них немає. Мені заповідали дві квартири. Я їх продала і купила квартиру в тому місті, де навчалася в університеті. Батьки обра зилися, що я не поділилася грошима від помешкання з ними. Але я не вважаю, що вони зробили якийсь внесок у моє дитинство, та й взагалі у моє життя. А зараз вони стали висловлювати мені претензії, що я мало часу з ними проводжу. У мене відповідь дуже коротка і проста «Часу немає, я на роботі. Кому, як не вам, зрозуміти, як багато ресурсів робота забирає».