— Треба б помиритися з зятем, Колю, — говорила Анастасія Сергіївна чоловікові, — не можна ж жити так далі. Він же все-таки член сім’ї… у нас одна єдина дочка. Не можна ж залишатися з нею в сварці. — Ах, так? — відповів Микола Олександрович, — тоді нехай не ображається на мої слова, що він дармоїдець і пустодзвін. Ну, або нехай поверне машину і будинок, подаровані мною, і сам зніме своїй родині квартиру. «Чоловік з зятем-як кішка з собакою,» — розповідає Анастасія Сергіївна, — «вони раніше нормально, здавалося, спілкувалися, але нещодавно зять привіз дочку з онуками в гості. Вони вийшли з машини, зять поїхав назад – не хоче з нами спілкуватися… хоча у мене з ним нейтральні стосунки. Справа більше в Колі. У дочки моєї, Наді, 2 дітей-хлопці-близнюки.
Вона одружена з Петром вже 4 роки. Мій Коля-справжній роботяга.Він звик з молодості працювати на себе. Коли у нього ще й з’явився свій біз нес, так його зовсім було не зупинити. Коли Надя з Петром одружилися, Коля запропонував зятю попрацювати з ним в його компанії. Він чекав, що зять, як і він, буде днювати і ночувати на роботі, але у Петра інші уявлення про роботу. Він любить так, щоб в 9 на роботу, а в 6 — додому. Звичайно, Микола був незадоволений роботою зятя. Зять незабаром і сам пішов з роботи і влаштувався на іншу з коnійками, а не зарnлатою. Коля сильно роз лютився за це, адже зять, чесно кажучи, досі працює там і заробляє в два рази менше нашої Надьки. Вона-татова дочка.
Свого часу батько подарував їй процвітаючий біз нес, а та розвинула його і ще до заміжжя стала заробляти кругленьку суму, яка Петру і не снилася. Надя чоловіком задоволена. Каже, мовляв, це її вибір, вона дуже задоволена Петром і не хоче нічого змінювати. Він сидить з дітьми, доnомагає по дому. Звичайно, основний сімейний бюджет забезпечує Надя, але головне – її це не бентежить. Дочка не хоче і не чекає від нас ніякої доnомоги, але Коля часто переводить їй rроші зі словами “Це моїм онукам. Петька — то на них особливо не витрачає». Словом, я не знаю вже, що з ними робити. Вони, напевно, ніколи не здружаться, а я мрію про дружні сімейні застілля, шашлики». Можливо, Микола Олександрович не так вже й неправий? Можна подумати, що Петро сам не хоче вийти з такого стану альфонса, адже він не шукає підробітків, гріє своє крісло вже 3-ій рік на безперспективній роботі.