Мої батьки постаріли. Батьку 88, а мамі – 84. Мама потроху рухається, може робити якісь прості справи по дому. Може зробити чай собі чи татові, але їй важко стояти біля плити, складно тримати в руках ніж. Вона довго одягається, довго приймає ванну, це може тривати годину чи дві. Я намагаюся допомогти їй, але вона відмовляється. Мені сумно стає, коли я бачу її такою, адже вона була завжди діловою, життєрадісною, крутилася цілий день. У будинку в неї завжди було чисто. Вона робила все сама. Тато прикутий до ліжка, йому важко навіть підвестися. Без допомоги він не може сидіти, не може тримати ложку та вилку. Я годую його з чайної ложечки кашами, бо йому важко жувати. Він не може приймати ванну, я сама витираю його рушником.
Раніше мама робила цю процедуру сама. Я працюю на двох роботах, бо потрібні гроші, адже я купую ліки, а вони дорого коштують. Потрібно тягнути себе і двох людей похилого віку батьків. Встаю рано-вранці, щоб встигнути готувати їжу на весь день, прибирати, мити посуд, бо з роботи приходжу додому пізно, годую батька і лягаю спати. Я не маю часу на відпочинок. Про особисте життя не можу думати – немає часу. Я не можу залишити батьків без догляду та піти на побачення. Батьки завжди були моєю опорою, робили для мене все, щоб я нічого не потребувала. Тепер моя черга допомагати їм. Я їм дуже вдячна.
В останні два місяці я стала відчувати собі неважливо, спина почала хворіти. Лікарі заборонили піднімати тяжкість. Я нічого не говорила мамі, але вона зауважила, що зі мною щось не так. Минулого тижня батьки мені сказали відправити їх до будинку для людей похилого віку. Я остовпіла, ніколи я не вчиню так з ними. Вони мої найближчі, я готова на все заради них. Але мама наполягла на своєму, пояснила, що в цьому немає нічого засуджувального. У результаті я погодилася, адже мені було дуже важко: мені потрібне лікування. Знайшов престижний заклад. Життя стало кращим для нас усіх, тому, моя порада, не соромтеся віддавати батьків у спеціальні установи.