Зимовий вечір. В ошатній залі з гірляндами і ліхтариками стоїть ялинка. Валентина розвішує на неї іграшки. У сусідній кімнаті клопочуться син Саша і чоловік — збирають нові меблі. Вони про щось голосно сперечаються. Трьома місяцями раніше … Збираючи продукти на дачу, Валентина не знайшла кошик. Велика зручна корзина кудись зникла. «Дивно!» — думає вона — «Куди почали зникати всі речі? То улюблена стара чашка з ромашками кудись поділася, то рушник, а тепер і корзинка ». Заглянула в нішу, залізла на антресоль.» Нічого не розумію! ‘ ‘- дивується жінка — «Були б нові речі, подумала, що продав хтось, а так, та й хто купить такий непотріб?» Замислилась … Сталася ще одна дивна річ. Раніше десятикласника Сашку і калачем на дачу не заманиш, а зараз він ціле літо там живе. Так і норовить сходити в ліс по ягоди. «З роду такого за ним не помічала » — дивується мати -» Щось мені підказує, що тут якась таємниця! » Минуло літо. Одинадцятий випускний клас, а син продовжує жити на дачі і добиратися звідти до школи. — Вася, ти б поговорив з сином! — просить Валя чоловіка, — Сашка чудит. Йому потрібно вчитися, а він на дачу тиняється. Якось дивно це все! — Та ну тебе, — заспокоює чоловік, — Погода он яка гарна. У місті пил ковтати? Дорослий, сам розбереться.
— Ось адже і воно, що дорослий, — хвилюється мати, трясе Василя за руку, — боюся, хоч би чого не накоїв! Чоловік роздратовано глянув на дружину і зітхнув. — Гаразд! — відгукнувся він, — А що може статися? Не п’є, не курить, ніяких заборонених речовин не вживає, слава Богу … — Ти знаєш, Вася, я помітила, що з будинку почали зникати деякі речі, — зізнається дружина, — старі, звичайно ж, але все одно, дивно якось … Спершу дрібниці: посуд, корзинка, ганчірки з кухні, — піднявши очі вгору, перераховує, — а недавно зникла моя вовняна кофточка. Так з начосом, тепла, синя, пам’ятаєш? — Ну? Ти, думаєш, він продав її і купив собі щось, або віддав комусь за гроші? — міркує вголос чоловік, — з нього хтось вимагає гроші? — Я вже й не знаю, що думати, — Валя подивилася на чоловіка повними сліз очима, — А ще, продукти зникають: хліб, печиво, котлети. Минулого разу цілий контейнер насмажила, привезла на дачу. Повернулася з міста, дивлюся, а котлет немає. Я питаю його: » Де котлети? «, Відповідає: » З’їв». Бачу, що обманює. Ех, не подобається мені все це. Минув ще тиждень. Чоловік поговорив з сином, але це нічого не прояснило, а головне не змінило. Валентина помітила, що зник теплий плед. Тоді її терпіння і лопнуло. «Досить! Так більше тривати не може. Простежу за сином. Мати я чи не мати? Дізнаюся, хто зловить мою дитину. Я їх виведу на чисту воду. Будуть знати ». Ось тільки простежити у неї ніяк не виходило.
Син був дуже обережним. Кожен раз помічав, що мати йде слідом. — Мама, ти чого? — сердиться Сашка, — бігаєш за мною, як за маленьким? Я хочу побути один. Прогуляюсь в лісі. Голова болить. — Гаразд, синку, — підтакує мати, — йди, звичайно ж. На вечерю не спізнюйся. Як тільки син пішов, у матері душа була не на місці. Походила по городу, а ніяка робота її не береться. Руки опускаються. Крадеться слідом за ним до лісу. Випустила його з поля зору. Де ж тепер його знайти? Зайшла подалі в гущавину. Побродила небагато. Пусто. Зібралася назад додому. Раптом чує тихі голоси з заростей. Прислухалася, голос сина і ще чийсь. Йде на звуки. Обійшла густі зарості дикої малини, а там курінь. Здивувалася. Підходить ближче. Заглядає. А там, обнявшись, сидить пара: син Саша і якась дівчина в її синій кофтині. Підійшла. — Що це тут таке відбувається, синку? — строго запитує мати, — Хто вона? Що ви тут робите? Запнулася Валентина, побачивши, що дівчина в положенні. Живіт навіть її велика кофточка не приховує. Витріщила очі на сина. Молодь теж злякалася, що їх секретне місце розкрили. Схопилися обидва. Притулилися одне до одного, і коштують, трясуться. Потім трохи заспокоїлися і розповіли. Однокласниця Саші, Оля, ще в травні дізналася, що вагітна. Відразу зізналася Саші і своїм батькам. — Мама, ти не уявляєш! Вони її з дому вигнали, — схвильовано пояснює син, — Сказали: «З ким нагуляла, туди і йди народжувати.
Нам такого сорому в будинку не треба! ». Вигнали рідну дочку! — А ти, як хотів? — іронізує мати, — може їй і тобі подяку оголосити і путівку в санаторій видати, а? Такий відповідальний крок потрібно робити свідомо і обдумано, а не зопалу. Хоча, вигнати на вулицю — це вже звичайно занадто. А ти, чому до себе додому її не привів? Твоя дитина? Ти постарався? — Мій, — погоджується син, опустивши голову, — Ми з Олею любимо один одного. А до нас вона не погодилася йти. Боїться. — І що, синку, ти зібрався її в лісі, немов цуценя ховати? — сердито запитує мати, — А дитину вона народить взимку в заметі? Так, чи що? — Мама, я не знаю, що робити, — моргає син повними сліз очима. А дівчинка голосно плаче, ткнувшісь обличчям в його плече, — Я її не кину. Я з нею. — Вистачить соплі розпускати, — командує Валентина, — збирайтеся. У нас, мила, жити будеш, але школу закінчити все-таки доведеться. Оля кинулася їй на шию і повисла, продовжуючи ридати. Саша квапливо зібрав речі. Коли приїхали в місто, Валентина відвела невістку в жіночу консультацію. Дуже хвилювалася за дитину і недолугу матусю. На щастя, обидва були здорові. Ялинка була майже вбрана. Валентина пішла в кімнату, де вовтузяться чоловіки: вони сидять на підлозі і читають інструкцію по збірці комода. Пеленальний столик зібраний, ліжечко теж. — Чоловіки, пора вечеряти. Саша, ти дзвонив Олі, як справи? Коли виписують? — Так все в порядку, мама, — відмахується син, — чого ж ти по три рази на день перепитуєш. Оля і дитина почувають себе добре. Нічого їй носити не треба, вигодувала вже. Післязавтра випишуть. Якраз до Нового року. Разом зустрічати будемо. Папа, ми встигаємо? — Так! Залишилося ще трохи, — оглядаючи дитяче ліжечко, відповідає батько, — встигнемо. Підемо вечеряти.