Я самотня жінка, рано овдовіла. Дітей нам Бог не дав, тому роки, що залишилися, я коротала на самоті. Наташу я зустріла випадково, коли гуляла лісовими стежками і збирала гриби. В одній руці вона тримала важкий пакет з речами, а в іншій тримала за руку маленького хлопчика років чотирьох. Очі жінки були червоні від сліз. Я не змогла пройти повз людське горе і запитала у неї:
-Що трапилося? Жінка мені розповіла, що чоловік пияка вигнав її з дому. Родом вона із сусіднього села. Іти їй нікуди, тому вона пішки до нас у село прийшла, бо чула від односельців, що тут багато порожніх хатин. Є така справа. Багато хто перебрався до міста, залишив свої будинки чахнути. Але всі занедбані в поганому стані. Дівчина мені сподобалася, і я запросила її пожити у мене.
Мені й так одній нудно. Життя з Наташею заграло новими фарбами. Сміх Сашка наповнив наш будинок щастям. Через два роки вона знайшла роботу та переїхала до міста. Вона продовжувала телефонувати і після переїзду. Коли я захворіла, саме Наталка почала доглядати за мною. Вона мені не рідна, але як дочка. Робіть добро, воно обов’язково до вас повернеться.