4 роки тому мій чоловік трагічно пішов із життя. Хоча в ті роки мені не було й 50-х, але я відчувала величезну порожнечу. Моя єдина дочка Інна, з якою я мала неймовірно тісні стосунки, переїхала в інше місто, вийшла заміж і подарувала мені онучку. Влітку я часто відвідувала Інну та її сім’ю, обсипаючи їх подарунками та пропонуючи будь-яку допомогу. Тим часом я знову набула любові і почала жити зі своїм другим чоловіком, сподіваючись на свій власний шматочок щастя після того, як забезпечила Інні спокійне життя. Але, на мій подив, Інна не схвалила мої нові стосунки…
Згодом вона стала відстороненою та скривдженою, звинувачуючи мене в тому, що я недостатньо займаюся її дитиною. Я співпереживала її труднощам як матері, особливо через те, що її чоловік працював багато годин на добу. Але розкол заглиблювався. Вона заборонила мені відвідувати її та перестала ділитися новинами про свою дитину. Мені здавалося, що вона хотіла, щоб я повністю відмовилася від свого новонабутого щастя і присвятила своє життя її сім’ї.
Мені було боляче думати, що моя власна дочка заздрила моєму щастю. У результаті я опинилася в пастці емоційного вихору, сумуючи за близькістю, яку ми колись поділяли. Я була спантеличена, гадаючи, що пішло не так. Я багато чим пожертвувала заради неї і просто бажала натомість свого власного щастя. Зіткнувшись з цією несамовитою дилемою, я звернулася за порадою, можна сказати, до всього світу, сподіваючись, що хтось зможе пролити світло на моє скрутне становище…