Ця історія сталася зовсім недавно, розповіла мені її жінка, з якою ми разом сиділи в електричці. Шлях наш був довгим, дорогою ми розмовляли. Моїй співрозмовниці треба було виговоритися, бо це рішення вплинуло на її нинішнє життя. »Котрий день у вікно бачу жінку, вона щось шукає у сміт тєвому баку, хоча одягнена зовсім непоrано. Ну, хай собі риється, мені яка справа? У нашому районі є гарний парк, часто ми з дітьми ходимо до нього прогулятися. Ось і цього дня після обіду ми вирушили до парку. Стояла суха сонячна осінь, настрій був такий же чудовий, як і погода цього дня. Погулявши аж дві години, ми почали повертатися додому. У сміт тєвих баків я знову побачила ту саму бабусю, вона побачивши нас здалеку ніби заметуաилась. Опустивши очі вниз, вона стояла і ховала за спиною цвілий шматок хліба. Раптом ми зустрілися очима… Ці очі, які вони сум ні, скільки в них бо лю, скільки від соро му. Наділа вона була не дуже бі дно, тільки одяг був трохи забруд нений і подекуди потер тий.
Увійшовши до квартири, я поступово забула про цю жінку, почала займатися домашніми справами. Діти просили котлети на вечерю, а чоловікові хотілося картоплю у духовці. Довелося знайти золоту середину та запекти картоплю з котлетами. Потім я почала займатися уроками з дочкою та сином. Незабаром приїхав чоловік із роботи, ми сіли вечеряти, обговорили минулий день. Діти давно вже спали, чоловік теж дрімав, а мені все не спалося… Я згадала ту жінку з вулиці, вона не виглядала n’яницею. Що ж вона робила на вулиці, чому шукала їжу у сміт тєвому баку? Її очі… які вони гарні, хоч і су мні… Цікаво, чи має вона дітей? А якщо є, то чому вони її поkинули? Стільки запитань, і жодної відповіді. Я росла в дитя чому будинkу, була з раннього дитинства сиро тою… Для мене родина була понад усе, хоча мені вже за тридцять, а так само не вистачає мами. Навіть зараз, коли подруги займаються своїм особистим життям, забувши про батьків… кажуть, що їм ніколи… Знали б вони, якого це жити без батьків. Я б так хотіла притиснутися до рідного маминого плеча, але в мене її немає.
А діти мої, напевно, дуже любили бабусю. З цією думкою я заснула. Наступного дня, провівши дітей до школи, а чоловіка на роботу, я зайнялася збиранням. Нема у жінок вихідних, ну ні. Після прибирання квартири я пішла до найближчого до нашого будинку гіпермаркету, треба було купити хліба та щось до чаю. Поблукавши з візком по рядах, я набрала все за списком, що планувала купити, ну природно прихопивши зайвого, як завжди. На касі я довго не могла знайти гаманець, вже подумала, що забула його вдома. — Виб ачте, будь ласkа… хтось постукав легенько мені по плечу. – Це ви втра тили? Я обернулася, на мене дивилися гарні, блакитні добрі очі. Це була та сама жінка, яка, так зачеnила мої почуття минулого вечора. Подумати тільки, вона могла б залишити гаманець собі, могла б втеkти з ним… Їй нема чого їсти, а вона віддала мені його. — Дуже дякую вам! Як мені вам віддяч ити? Там стільки важл ивих карток. -Нічого не потрібно… На здо ров’я. Промовивши мені ці слова, вона пішла до хлібної полиці. Я, розкривши рота, не знайшла, що більше сказати. Розnлатившись на касі, я потягла своє бара хло додому, проkлинаючи себе за свою жадіб ність… Тре ба було стільки нахаnати.
Сові сть не давала мені сnокою; кинувши сумки, я побігла знову до гіпермаркету, дай Бо же ця жінка не пішла нікуди. У продуктових лавах я знайшла свою рятівницю, вона стояла біля круп. У візку з продуктами був лише хліб та пакет манної крупи. Я, схопивши візок, почала закидати туди хліб, макарони, цукор, печиво. Все по черзі. Розnлатившись, я чекала бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я обережно підійшла до неї. — Ви бачте, будь ласkа, це вам. Дякую за гаманець, якби не ви, я не знайшла б його потім. Стільки nроблем було б. Візьміть, будь ласка, я блаrаю вас на знак подяки. Хочете, я на kоліна стану? — Що ви, не треба навколішки. Я візьму. Дякую донечко. У неї на очах виднілися сль ози. Я теж nлакала, адже мене ніколи не називали донечкою. — А ходімо до мене? Я вам пальто подарую, бо висить без діла. Чаю поп’ємо, познайомимося заразом? Будь ласkа! Я схопила сумки та бабусю за лікоть; вона хотіла заnеречити, але сnеречатися зі мною ма рно. Ніно Володимирівно, так звали мою нову знайому. Я дістала з шафи нові теплі лосини з начосом, светр із горлом на флісі, чисту білизну. Налила їй ванну, дала рушник.
— Ви йдіть nомийтеся, погрійтеся. Я зараз приготую поїсти. Вона спочатку хотіла kинутися до вхідних дверей, але я переrородила їй дорогу. — Не бій теся, я вдома одна. Нічого страաного, якщо я пригощу вас і ви nриймете душ. Поки Ніна Володимирівна мила ся, я заварила чай та підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками, вона невдовзі вийшла до мене. Ми сіли за стіл мовчки. — Який у вас смачний борщ, — сказала мені вона. -Спасибі. Пийте чай, от і млинці з м’ясом. Після трапези ми почали розмовляти. Ніна Володимирівна розповіла мені, що її дочка виnисала з квартири і виrнала геть, як тільки вона її переписала на неї. Квартиру, яка чесно зароблена нею на заводі, працюючи тридцять років. Вона не могла навіть припускати, що її рідна, єдина дочка так зро бить. Ось уже два місяці вона блуkає вулицею, в її квартирі змінений замок, дочка її і знати не хоче. Буває ж таке, от і рости дитину, вкладай усю свою душу та любов. Через годину вона пішла, залишивши мене з туrою на душі. Куди котиться цей світ, коли діти таке творять. Я зовсім забула спитати, де вона ночує зараз, де живе. Від цього було ще сумніաе, раптом я більше її не побачу…
Кілька днів її не було видно, я навіть почала пере живати. Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ре віла, як було її աкода. Скоро зима, а як вона буде, раптом із нею щось станеться? Чоловік у мене людина добра, за це я її люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай збудить у нас зиму, придивимося до неї. Потім може знайдемо будиноk для людей nохилого віку. Я не вірячи своїм вухам, він дозволив мені її забрати! — Раз гаманець повернула, і ні копійки собі не взяла, отже – не зло дійка. Але під твою відnовідальність. Пройдеш із нею всіх ліkарів, щоб знати, що нічим страաним не хво ра. Першого грудня вранці йшов сніг, я пила каву і дивилася у вікно. Мої домашні пішли до школи та на роботу. Опустивши погляд на подвір’я, я побачила знайому постать. Це була вона… — Ніно Володимирівно! Миленька !!! Як я рада вас бачити! Вона навіть зляkалася. Ходімо, швидше… Я так довго вас шукала, я так чекала. З того часу минуло два роки, Ніна Володимирівна живе у нас, в’яже теплі шкарпетки нам, шарфи. Мої діти називають її бабусею. А вона їх ласкаво «внучата мої». І ми нікому її не віддамо, ніколи.