Жили у великому селі двоє закоханих. Вони дуже любили одне одного і мріяли одружитися. Всі дивилися на їхнє велике кохання і заздрили. І все було б добре, якби не зла доля. З якихось причин не захотів батько дівчини такого зятя та заборонив молодим зустрічатися. Хоч як просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму. — Ні, хлопче, я не віддам за тебе свою дочку. І навіть не проси. Чи не пара ти їй, не гідний її. Не одну ніч проплакала бідна дівчина, але все ж таки проти волі батька не пішла, тоді такий закон був: поперек волі батька ні в якому разі не стояти. Через деякий час віддали дівчину за іншого (як думалося батькові, він був гарною партією для його дочки).
А хлопець пішов у солдати, щоб не бачити та не зустрічатися з коханою, але вже чужою дружиною. Пізніше, десь на чужині, теж одружився і там залишився своє життя доживати. Не забули вони одне одного навіть після того. Вже й не сподівалися на те, що будуть колись разом, але доля-пустуня, яка спочатку розвела їх, а потім знову звела, вирішила інакше. Волею нагоди зустрілися вони якось знову. І хоча минуло вже трохи, аж 30 років, а як побачили одне одного, то око відвести не змогли, так і стояли, як укопані. 30 років – це чимало. Колишня кохана вже провела в останній шлях свого чоловіка, з яким не один ківш лиха довелося випити. Не помолодшала за ці роки. І йому життєва дорога не медом була помазана.
Теж залишився без дружини, яка подалася у світи. Бо зустрілися, то вже й не розлучалися. Не було в них тепер причин для розлуки, бо старенький батько давно вже помилився. Коли побачив на порозі цю літню пару, що схилилася в поклоні перед ним для благословення, то сльози ринули з очей від смутку та від радості. А в тому радість була, що доля все ж таки дала йому можливість виправити помилку, яку колись зробив по дурості. Довго та щасливо жила пара у рідному селі. Цінували і любили один одного до останнього подиху. Ось що означає справжнє кохання. Про таку любов не забувають ніколи, і роками носять її у своєму серці.