На Ніні тримався весь будинок, та й вся сім’я. Працювала з 8 ранку, потім бігла в магазин, добиралася до квартири. А далі починалася друга глава-прибирання, прання, готування, сніданки на наступний ранок і т. д. Ніна лягала пізніше за всіх, коли діти були вже в ліжечках. Вранці треба було всіх зібрати, відвезти в садок, ще й не запізнитися на роботу.Але Ніна, як це не див но, не мати-одиначка. Ось тільки чоловік їй ні в чому і ніяк не доnомагає. По будинку взагалі нічого не робить, хоча працює добу через троє. І щоранку одне і теж:
— Ніна, а Ніна, а де мої сорочки? А де мій гребінець. Чоловік кожен день поводився так, як ніби в перший раз увійшов в свою квартиру. Навіть якщо в холодильнику було повно приготовленої їжі, чоловік все одно не міг розіrріти її без Ніни. Спав він до обіду, а потім до вечора не вставав з дивана… — Навіщо ти все це терпиш, — сказала якось подруга.— Не розумію, навіщо тобі такі відносини. Навіщо він тобі? Паразит. Проганяти таких потрібно відразу. — Та як же я його прожену?
Це ж його квартира. — Так ось у чому справа? Зрозуміло! — Квартира дісталася йому ще до нашого весілля. Від якоїсь далекої родички. — Ну, якщо заради квартири потрібно потерпіти-терпи. Але хіба це справедливо? Якщо у тебе є квартира, то навіть найближча людина автоматично стає прислугою? Невже квартира, та ще й яка дісталася у спадок, це такий вагомий внесок у сімейні відносини, що про всі інші обов’язки можна забути? Невже права жити в квартирі потрібно окупати таким ось чином?