Я рано втратила тата, мені тоді було близько 5 років. Як би я потім не намагалася дізнатися від мами подробиці про тата, вона мені нічого не говорила. Навіть причину смер ті я особливо не знала. А бабусею з боку тата я не була знайома. Але мама казала, що вона живе у далекому селі і знати нас не бажає. За три роки мама знайшла собі нового чоловіка. Вітчим мені зовсім не подобався, але моєї думки ніхто не питав. Поки у них з мамою не наро дилися спільні діти, все йшло спокійно. Вітчим не звертав на мене жодної уваги, ніби мене й немає у домі. Від мами мені теж не вистачало тепла та турботи.
Але мені куnували їжу та одяг, сkаржитися було нема на що. Коли у них з’явилися двійнята, то я почала виконувати вдома відразу кілька функцій: я була і нянькою, і прибиральницею, і кашеваркою. Тоді я навчалася у старших класах. Я ненавиділа повертатися додому після школи, бо доводилося ще й удома працювати на брата та сестру. Якщо я виражала протест, то вітчим починав кричати на мене і навіть бити. Мама завжди займала його бік, навіть якщо його дії були невиправдані. Я не знаходила жодної підтримки у себе в сім’ї. Тому, коли я закінчила школу, то була така щаслива, що відчула свободу. Моїх балів вистачило, щоб вступити до університету. Потім я переїхала до гуртожитку та забула про свою родину.
Але на моє повноліття мама згадала про мене. Вона покликала мене відзначати свято вдома. Для мене така увага була дивною, я чекала каверзи. Звісно ж, жодного подарунка для мене не було. Вони навіть на вигляд не накрили стіл. Зате мама заявила, що тепер я маю сnлатити їй все сповна за ті роки, які вона мене забезпечувала. Мовляв, 13 років вона сама мене тягла на своїх плечах, і тепер цю квартиру я маю віддати їй. Виявилося, що тато переписав на мене свою квартиру, а ще залишив rроші у банку. Я могла отримати все це після свого повноліття. Насамперед я вигнала своїх горе-батьків, дала їм тиждень, щоб знайшли собі нове житло. А по-друге, я почала шукати свою бабусю з боку тата. Щось мені підказує, що вона буде дуже рада мене бачити.