Ірина Миколаївна проводила самий звичайний вечір суботи, тільки її плани попити чаю з печивом, зірвала Христина, раптово увірвалася в її будинок. — Ірино Миколаєвно, я так більше не можу. Я звикла до того, що він більше не говорить, що любить мене. Я терпіла його поrану поведінку, що він міг весь день лежачи на дивані книгу читати. Але адже сьогодні особливий день – річниця нашого весілля, а ще я зачіску зробила собі нову. Він ні на те, ні на інше ніяк не відреагував, все йому по коліна. Лише дивиться очима безневинного козеняти, коли я йому це все висуваю. А ввечері він взагалі повернувся з роботи і розплився на дивані – ні тобі «вітаю», ні «добре виглядаєш, дорога» …
— І що? – Запитала Ірина, – через це ти збираєшся на розлу чення подавати? Ти ж ще зовсім молоденька, та ще й з дитиною на руках, хто ж тебе до себе візьме таку? Тобі доведеться нелегко при таких обставинах. Подумай гарненько: воно того варте? — Вже краще одній жити, ніж з таким чудиком. А ви, Ірино, про що говорите, ви ж самі в гордій самоті прожили більшу частину свого життя. — Так, я розлу чилася з чоловіком досить рано і одна виховувала свою дитину. Але хто сказав, що мені було легко? Я пропадала днями і ночами на роботі, я лізла геть зі шкіри, щоб нам з дитиною було, що їсти. Христині вже нічого було сказати.
Вона зрозуміла, що самотнє життя і справді не найкращий спадок для неї, якою б жа хливою не здавалося життя з чоловіком.Дві жінки сиділи в напівпорожній квартирі в компанії величезної картини дочки Ірини, яка вісить в середині вітальні. — Теж мені, дочка називається, — сказала Христина, подивившись на картину, і, здавалося, вона випадково сказала це вголос. В цей момент обличчя Ірини змінилося. Дивлячись на картину дочки, вона мовчки nлакала. Тоді Христині стало страաнно соро мно за сказане, адже вона подумала, що саме з її слів, жінка розnлакалася. — Ти ще надто молода, щоб вибрати самотність.
Гір ше самотньої молодості, може бути тільки самотня старість, — сказала Ірина, витираючи сльо зи, дивлячись вдалину з вікна.Христина встала, обняла сусідку, нескінченно разівпросила в неї вибачення, і ледве стримувала себе, щоб не заnлакати. — А тепер іди додому і цінуй те, що у тебе є – ось моя тобі порада, — сказала Ірина наостанок, і обняла Христину на прощання. Після цих слів, молода дівчина повернулася додому, міцно обняла сина і чоловіка, який з-за перевантаженого робочого графіка сильно втомлювався останнім часом, але дружина це констатувала як байдужість і нелюбов до неї. — Я люблю вас більше всіх на світі, — сказала Христина з мокрими очима.