Нещодавно ми нарешті вирішили відпочити сім’єю — взяти дітей, сісти в машину і поїхати на море. Я була щаслива в передчутті прекрасних днів, коли мій чоловік, за кілька годин до поїздки, повідомив мені: — Мама їде з нами. — В сенсі? — Ну, вона попросила. А як би я відмовив? Я сиджу в декреті з другою дитиною. Йому скоро 2 рочки, а старшому 5. Цілий день пашу вдома, поки чоловік на роботі. Мій чоловік-справжнісінький трудоголік.
Якщо нам вдається погуляти, то він постійно «висить» на телефоні і вирішує якісь питання. Можна зробити висновок, що виховання двох дітей повністю лежить на моїх плечах. Навіть в поліклініку я змушена ходити з двома-навіть якщо на прийом тільки одному. Що стосується свекрухи, то хобі її останніх років-це вигадувати собі хвороби, а потім мотатися по лікарях і пити таблетки цілими купами. Коли чоловік повідомив про те, що його мати поїде з нами, природно, я було в жаху, адже знаю її не перший день.
Весь наш відпочинок буде забитий тривогами, нездужаннями і вічним ниттям. Ходити по екскурсіях або просто гуляти вона ненавидить, тому буде сидіти вічно в номері, та й нас не буде куди-небудь пускати. — Я не поїду. Мені потрібна відпустка, а не мука. — Люба, я розумію, що тобі з нею нестерпно. Але давай цього разу візьмемо її. Наступного разу, обіцяю, поїдемо тільки сім’єю. Який ще наступний раз? Цю відпустку я чекала три роки! І що мені тепер робити — я поняття не маю.