Повертаюся я додому з пологового будинку — а у нас гості. Двоюрідний брат чоловіка приїхав вступати до інституту. Гаразд. думаю, нехай поки документи подає — поживе. Було неприємно, що мене не запитали, але я не стала скандалити. Тим більше, як я думала, це ненадовго.Доньці-тиждень від народження — я вранці сплю. Ця мила вісімнадцятирічна дитина мене будить о сьомій ранку і заявляє:- Я хочу снідати.Я спросоння йому відповідаю:- Сходи, кашу зігрій себе. Або пельменів звари, там в морозилці пачка повинна бути.- Я не можу, я не знаю як. Мама сказала, ти мене годувати будеш.А я страшенно хочу спати — дочка прокидалася кожні дві години, як за розкладом. А такий рваний сон позбавляє сил геть.- Веня, ти не маленький. Поклав в тарілку, сунув в мікрохвильовку, через п’ять хвилин дістав і поїв.
Нічого важкого. Він пішов. Я заснула. Знову розбудив він мене через півгодини.- Звари мені каву, — скомандував мені недоук.- Не ходи до мене в кімнату, будь ласка, мені це неприємно. Хочеш кави — гугл тобі в допомогу.- Але мама сказала почав він, але я тут же його перебила.- Мені плювати, хто і що тобі сказав. Я тобі не нянька. Вийшов звідси!Перепрошую, але сплю я поруч з донькою практично в чому мати народила. Іноді скидаю з себе ковдру. І мені зовсім не хочеться, щоб цей молодик перебував у моїй спальні, поки я сплю.Від наших нашіптувань прокинулася донька, я встала, поміняла їй підгузник, і стала її годувати. І він знову приперся!-Не можу свій зарядник знайти, дай свій.Я тримаю на руках чмокаючу дитини, а він увійшов і вирячився! Тут я не стрималася і вигнала його, приставивши до дверної ручки стілець, для надійності. Дочка наїлася і заснула, я лягла поруч і тільки почала засипати, як мені подзвонила тітка чоловіка:
— Ось так ти проявляєш гостинність? Навіть кави хлопчикові налити не можеш! М’ясо дак вони взяли, а погодувати дитину не можуть! — почала волати вона в трубку.- Маргарита Василівна, я ще сплю. У мене дитина, яку я годую, тому що вона маленька. А вже, вибачте, Ваш 18-річна дитина цілком здатний погодувати себе сам. До речі, ваше м’ясо Веня вчора один і зжер. Всього найкращого! — я відключила телефон в надії виспатися.До обіду дочка ще два рази прокидалася, потім сита і переодягнена засипала. Ходити було важко — самої народжувати мені було не можна, тому був плановий кесарів розтин. Я добрела до кухні і отетеріла: каструля з пригорілою кашею, на столі половина пачки вже розморожених пельменів, в раковині купа тарілок, хліб з крихтами на столі. Посеред цієї пишноти сидів Веніамін і тріщав по телефону:- Так, зустрінемося. У мене переночуєш, якщо що. Ні, домашні не проти, я у брата живу. Беруші з собою візьми, а то тут личинка вічно кричить, спати не дає.
Образа накотилася на мене з головою: приперся в чужий будинок, не дає мені спати, влаштував срач і ще ображає мою дитину. Я постукала йому по плечу:- Веня, доброго ранку.Він злякано підскочив, буркнув у трубку:- Я передзвоню. Валя, а ти прокинулася вже? Давно тут стоїш?- Давно. І не треба кликати гостей в чужий будинок, тебе тут одного вистачає. Подзвони своїй матері і скажи, щоб вона зняла своїй личинці квартиру. Тут ти не залишишся. І кухню прибери за собою, будь добрий, я тобі не служниця.- Я ж жартома, так ласкаво дітей називають: личинка, личиночка — почав він виправдовуватися.- Уяви собі, у мене є інтернет і я знаю, кого називають личинками. Дзвони матері. — Я пошкандибала назад в спальню.Увечері чоловік прийшов з роботи і накинувся на мене зі звинуваченнями: як я смію гнати бідного хлопчика?- Скоро тітка Маргарита приїде, розібратися хоче, чому ти її дитину ображаєш.
— Послухай, у мене немає ні часу, ні бажання обслуговувати 18-річну бліду неміч, яка себе навіть погодувати не в змозі. Я доглядаю за нашою дитиною. Він сьогодні обізвав нашу дочку «личинка», ще й в гості когось запросив, з ночівлею. Як думаєш, це нормально? Звати гостей в чужу квартиру, де є маленька дитина? І я впевнена — це тільки початок. Варто «хлопчикові» у нас обжитися, ми з тобою горя хапнем. Я приймаю превентивні заходи: він повинен з’їхати. — Пояснила чоловікові я свою позицію.Веню ми здали його кричущій матері з рук на руки. Не буду розписувати той цебер образ, що ця баба на мене вивалила. Але я в усьому винна: і голодом дитяточко морила, і уваги то я йому не приділяла. Закривши двері за кричущою жінкою і її синочком, я зітхнула з полегшенням.А взагалі, мені цікаво, як вона взагалі додумалася відправити свого недоука в будинок, де скоро з’явиться немовля? Та ще й правила пристойності не пояснила?