Моїй сусідці днями виповнилося 90 років. Не те щоб я була з нею занадто близька, але чужими нас назвати не можна. Іноді зупинялася поговорити зі старенькою: приємна, цікава жінка. Так і сталася на початку місяця у нас розмова, де я дізналася, що Марія Петрівна на наступних вихідних святкує ювілей. Зрозуміло, ніяких запрошень на свято я не отримувала, адже люди в такому віці зазвичай не влаштовують собі святкувань, але ще тоді розуміла,
що прийду з тортиком, привітаю бабусю. Бабуся жила одна, чоловіка вже немає, а діти роз’їхалися по містах. Я вирішила не йти занадто рано, щоб бабка могла зі своїми дітьми відсвяткувати, вони ж так рідко бачаться – як говорила мені бабця. Тому, коли прийшла я додому до бабусі, моєму здивуванню не було меж. Будинок охайно прибраний, доноситься запах свіжих страв і бабка сидить тихенько на кріслі одна і дивиться телевізор.
“Напевно, всі вже поїхали” – подумала я, сама в це не вірив, адже я б помітила машини. Коли бабуся мене помітила – вона засвітилася в усмішці; помітно було, як вона рада, що до неї хтось прийшов привітати, на очах у неї можна було помітити сльози; тоді я вже була впевнена, що я перша, хто до неї прийшов сьогодні. Мені так шкода стало стареньку, що я вирішила затриматися; по столу в її будинку було помітно, що вона чекала набагато більше гостей. Ми сиділи, бабуся мене пригощала,
і пізніше я дізналася, що ніхто ні з дітей ні з онуків навіть не подзвонив, щоб привітати її. Я навіть не розуміла, що говорити; мені так стало шкода її, а по ній було помітно, що вона ледь стримувала сльози. Я як могла намагалася заспокоїти стареньку, але було помітно, що душа у неї боліла. В ту ніч я довго не могла заснути. Ніяк не могла зрозуміти, чому можна було в вихідний день так бути зайнятими, щоб навіть не привітати маму, бабусю з ювілеєм. Не забувайте про своїх батьків, телефонуйте частіше, заходите в гості. Адже вони вас завжди чекають.