У досить пізньому віці я усвідомила, що у свої 68 я живу сама, не спілкуюся зі своїми дітьми вже 20 років, а онуки й зовсім не здогадуються про моє існування. Я намагалася зрозуміти, як докотилася до такого. Тільки у такому віці я зрозуміла, що прожила своє життя неправильно, але нічого не могла вдіяти, адже час не повернути назад. Я завжди засуджувала своїх дітей за кожну провину. Коли в них щось не виходило, я гострила на цьому увагу своєю коронною “я так і знала, що так буде; а треба було мене послухати”. Я ніколи не думала про те, чого хочуть мої діти, а не я. Я завжди тицяла свій ніс у особисте життя дітей, не залишала їм особистого простору. Я вважала, що без мене вони пропадуть. Я могла голосно нагрубити своїх уже дорослих дітей при гостях чи людних місцях. Згодом мої діти почали віддалятися від мене. Зараз ми навіть у свята не телефонуємо. Про народження онуків я дізнаюся із соцмереж.
Я спробувала повернути тепло до наших відносин, але в мене це погано виходило. — Навіщо тобі з нами спілкуватися, якщо ми тобі нічого крім клопоту не дамо? Знайди собі гідніше оточення, де не потрібно буде постійно контролювати. Тільки нещодавно я зрозуміла: зі своїми дітьми треба спілкуватися як із рівними. Вони відбулися особистості. Їх треба поважати, годувати смачно, вислуховувати їхню думку. Не можна постійно тримати під своїм контролем. Вони живуть своїм життям та мають право на власні помилки. Я зараз одна. Скажіть, що я отримала натомість на свої крики та скандали? Що толку в тому, що я “знаю щось краще за них”? Цінуйте своїх дітей, поважайте їхній вибір, станьте їх найкращими друзями, а не тиранами