Щосезону я відправляла своєму сину та невістці продукти з села. Хотіла, щоб їхні діти росли здоровими, харчуючись натуральними продуктами. Майже нічого не лишала собі. Я насилу вирощувала овочі та фрукти, закривала банки, хоча здоров’я та фінанси у мене були поганими. Але я вважала це за свій обов’язок. Якось до мене прийшла сусідка, Віра, яка нещодавно була у місті. Вона змовницьки присіла поряд і пошепки сказала:
“Марія, а ти знаєш, що твоя невістка робить з твоїми продуктами?” “Що ти маєш на увазі, Віро?” – Здивовано запитала я. “Я бачила її на ринку. Вона продає яйця, молоко, овочі та фрукти, які ти їм надсилаєш. А консерви роздає своїм родичам,” – сказала Віра, хитаючи головою. У мене всередині все обірвалося. “Не може бути! Я так стараюся заради них. Як вона могла?” “Саме так, Маріє. Я подумала, ти повинна це знати,” – зітхнула Віра і пішла, залишивши мене в глибоких роздумах. Наступного дня я вирішила зателефонувати до сина. Коли він відповів, я намагалася говорити спокійно. “Петю, ти можеш мені пояснити, що відбувається з продуктами, які я вам надсилаю?”
“Мамо, про що ти?” – здивувався він. “Мені сказали, що Олена продає їх на ринку чи роздає родичам. Це правда?” Настала довга пауза, і я зрозуміла, що це правда. “Мамо, я… я не знав. Я поговорю з нею,” – нарешті відповів він. Минув тиждень, перш ніж я знову отримала дзвінок від них. Цього разу зателефонувала Олена. “Мамо, я перепрошую. Я не думала, що це так важливо для вас.” “Олено, я роблю це заради вас, щоб діти росли здоровими. Мені це коштує великих зусиль,” – сказала я, стримуючи сльози. “Якщо ви не потребуєте цих продуктів, краще скажіть мені прямо.” “Ми потребуємо, мамо,” – прошепотіла вона. “Я більше так не вчиню.” Розмова закінчилася, і я поклала слухавку, відчуваючи полегшення, але й гіркоту. Мені хотілося вірити, що вони зрозуміють, наскільки важлива для мене можливість надавати їм підтримку. Я продовжу піклуватися про свою сім’ю, але тепер уважніше буду стежити за тим, як мої зусилля оцінюються та використовуються.