Зі своїм першим чоловіком я розлучилася багато років тому. Ох, і вимотав він мені всі нерви! Я довго не могла прийти до тями після цього шлюбу. Він сидів без роботи, пропивав мої гроші, виносив усе з дому. А я терпіла, адже у нас підростав син. Але одного разу, коли Петрику було 12 років, він підійшов до мене і, дивлячись прямо в очі, сказав: — Мамо, навіщо ти це терпиш? Вижени його! Тоді ніби пелена з очей спала, і я вигнала чоловіка без жодних сумнівів. Яка це була радість – не передати словами. Згодом у мене було кілька залицяльників, але я ніколи не планувала серйозних стосунків. Боялася знову опинитися у пастці. Останні чотири роки були особливо важкими.
Advertisements
Син поїхав працювати до Канади і вирішив залишитися там назавжди. Їхати до нього я не хочу – надто пізно звикати до іншої країни. Карантин я пережила дуже тяжко – ніхто до мене не приходив. А потім стало зовсім сумно. — Знайди собі хоч якогось друга, щоби було з ким поговорити! – Умовляла мене подруга. — Розумієш, я дивлюся на своїх однолітків, а вони всі страшні та немічні. Соромно людям на очі показатися. Для чого мені такі? Щоб я на старість когось доглядала? Їм не подруга потрібна, а прислуга. — Так познайомся з кимось молодшим. Адже ти чудово виглядаєш! Тоді я й замислилась. Якось так вийшло, що почав зі мною спілкуватися чоловік, який жив у сусідньому будинку. Щодня він вигулював свого собаку в сквері поряд. Звали його Іван. Він у розлученні, його колишня дружина поїхала до Італії, у нього доросла дочка. На вигляд – красень, 49 років. Мені, нагадаю, 62. Ми почали спілкуватися, і він так гарно мене доглядав – майже щодня приносив квіти. Я не помітила, як він уже переїхав до мене. Всі навкруги дивувалися, як такий статний і цікавий чоловік звернув на мене увагу.
Не приховуватиму, це мені лестило. Я щодня готувала йому смачну їжу, із задоволенням прала та прасувала його одяг. Але якось він сказав мені: — Ти могла б вигулювати мого собаку. Тобі корисно бувати на свіжому повітрі! — Ходімо разом. — Напевно, не варто нам надто часто показуватися перед людьми. «Невже він соромиться мене?» – подумала я. А потім усвідомила, що перетворилася на його прислугу. Вирішила поговорити з ним серйозно. — Як на мене, домашні обов’язки треба ділити порівну. Ти й сам можеш випрасувати одяг. І собаку свою вигулювати. — Слухай, якщо ти хотіла молодого й гарного чоловіка, ти мусиш догоджати йому. Інакше який з тебе толк? — Ти маєш 30 хвилин, щоб зібрати речі і забратися звідси! — Ти що, я не можу, моя дочка вже привела хлопця до моєї квартири. — Ну, так живіть усі разом! Я вигнала його без вагань. Хоча, зізнатися, було сумно. Невже жінка в моєму віці вже не може зустріти справжнє кохання? Так хочеться ніжності.