Одного разу чоловік Олени прийшов додому з kоханкою — а свою сім’ю без kоливань виrнав на вулицю

ВСЕ ОСТАЛЬНОЕ

Антон працював менеджером в офісі. Чи не простим, доробився до старшого. Але не «злетів», як деякі, а також на дружній ноті продовжив спілкуватися з іншими співробітниками. Якраз сьогодні він запросив друзів з офісу в кафе, так би мовити, «проставитися». Увечері вони великою гоп-компанією завалилися в «Хуторок» і закотили гулянку. Антон і ще кілька хлопців вийшли на ганок кафе подихати свіжим повітрям і покурити. З темряви кута до Антону підійшов хлопчик років семи. «Дядьку, у вас поїсти нічого не залишиться?» — запитав він тремтячим голосом. Антон сторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати жебрака в три шиї. Але у Антона чомусь защипало очі, він проковтнув клубок у горлі, взяв хлопчика за руку і завів в кафе. Посадивши хлопчика за столик, він підкликав офіціантку і замовив картопляне пюре з котлетою, три пиріжка і чай з лимоном. Офіціантка було запротестувала, що жебраків не обслуговує, але Антон пообіцяв їй непогані чайові, і вона пішла виконувати замовлення.

Але, на подив Антона, хлопчак не накинувся на їжу, а, діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати. «Їж, ти що, я тобі ще куплю», — сказав хлопець. А хлопчик видавив: «Це я не собі. Це мамі з Варкою. Вони голодні сидять». У Антона стислося серце від жалю. Він випровадив друзів, взяв хлопчика і відправився в супермаркет. Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Вітальці (так звали малого) нести все додому. Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпану будівлю гуртожитку місцевого заводу. Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком. «Віталька знову чогось накоїв?» — запитала вона переляканим голосом. «Мама, я їсти хочу», — пролунав дитячий голос з іншої кімнати.«Зараз, Варенька, йду, миленька», — сказала жінка ласкавим голосом. «Вибачте, але що вам треба?» — повернулась вона до Антона. «Я вам поїсти приніс» — сказав хлопець. А потім, не питаючи, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльо зи. «Я віддам, я зароблю і вам все віддам», — крізь плач видавила вона. «Мама, сиди з Варею, вона ж хворіє. Я сам зароблю. Піду машини мити», — захлинувся Віталька.

Антон взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: «Розповідайте». Маму Вітальки і Варі звали Оленою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Олени і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю без жалю ви гнав на вулицю. Лена нічого вдіяти не могла — квартира була чоловіка. Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Варечка захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося.Навіть на їжу. І Лена знову стала обіцяти, що віддасть Антону гроші за продукти. Хлопець обняв плачучу жінку і став гладити її по голові. Він намагався стримати підступаючі сльо зи, але ніс зрадницьки щипало. На наступний день він знову приніс продукти. І ліки для Варі. І іграшки для дітей. Після роботи разом з Віталькою вони прибрали ділянку Олени. З тих пір чоловік став постійним гостем в будинку жінки. А в кінці кінців він усвідомив, що його тягне туди більше, ніж до себе додому. І тоді він зважився об’єднати дві ці речі — новопридбану сім’ю і будинок. Він запропонував Олені руку і серце. Вона була не проти. І діти були тільки «за» «…