Був дощовий день. Дороги сильно розмило. Мені було п’ятнадцять. Я півгодини чекала на автобус, але він так і не приїхав. Як на зло розрядився телефон. На щастя, мама поклала в рюкзак парасольку, знаючи, що буде проливний дощ. Довелося йти додому. Жили ми на околиці нашого містечка, дорога додому лежала через лісопарк. Людей на вулиці не було, всі поховалися у свої будинки від негоди. Я йшла дорогою через ліс, коли поряд зі мною пригальмувала машина. У ній були двоє хлопців старших за мене. Їм років було по двадцять чи двадцять п’ять. -Чого одна тут ходиш у таку погоду? Давай підвеземо! Хлопець біля керма говорив спокійно, але від усмішки його сусіда у мене по спині мурашки побігли.
-Ні дякую. Я рушила далі, але машина не відставала. Той, що за кермом схопив мене за руку; -Не поспішай, красуне. Хлопець відчинив двері і спробував силою затягнути мене всередину. Мені вдалося вкусити його за руку і втекти в хащі. Від страху серце шалено билося. Цей день довго снився мені у кошмарах. Там чиїсь липкі руки намагалися мене затягти до машини. Незрозуміло чим би тоді все закінчилося, якби я не втекла. Минуло шість років. Старша сестра привела до нас свого нареченого, щоб познайомитись. Він зробив їй пропозицію. Варто мені на нього глянути, як я вкрилася холодним потом. Я це обличчя ніколи не забуду.
То був той хлопець, який схопив мене за руку. Він мене не впізнав, але це точно він! Помилки не може бути! Він навіть машину не змінив з того часу. Того дня я втекла із сімейної вечері. Перебувати в одній кімнаті зі своїм дитячим кошмаром було нелегко. Я вирішила розповісти сестрі, але вона не повірила. -Бути такого не може! Він просто тобі не сподобався, і ти таке розповідаєш. Ти все вигадала. Якби хтось тебе в п’ятнадцять кудись намагався насильно затягнути, ти б про це розповіла! А я не розповіла, бо боялася, що мені не повірять! Сестра готується до весілля. Мені за неї страшно.