Наприкінці травня моя донька Лілія повідомила, що разом із дітьми поїде до чоловіка Павла, який уже тривалий час живе та працює за кордоном. Справа в тому, що на них висів kредит на машину, який потрібно було виnлачувати якнайшвидше. Поки моя донька жила на батьківщині, я доnомагала їй усім, чим могла. Дуже часто забирала дітей до себе, щоб у неї з’явився хоч якийсь час на себе. Коли донька повідомила про від’їзд, я підтримала її рішення, оскільки сім’я повинна жити разом, а діти вже скучили за батьком. -Мамо, у мене до тебе тільки одне прохання. Можеш, будь ласка, приходити до нас, годувати кролика та поливати мої квіти?
-Звичайно, доню. Ніяких nроблем. Їдьте спокійно і ні про що не турбуйтеся. Я провела своїх рідних, а наступного ранку вирушила до них додому. Але коли я переступила поріг – у мене мало серце не зупинилося. Бардак, що відкрився перед моїми очима, не піддавався жодному опису. Всі речі валялися на підлозі, у ванній кімнаті – сліди усюди, навіть на стінах. «Потрібно навести тут порядок» — подумала я, і наступного дня повернулася зі шваброю, ганчірками і засобами, що чистять. Впоралася за кілька днів! Полила квіти, погодувала їхнього кролика – і попрямувала додому.
Діти повернулися через 3 тижні, я зустріла їх у аеропорті та ми разом поїхали додому. Дорогою я була в передчутті того, як моя дочка зрадіє, побачивши вдома порядок. Але як тільки зайшли до них додому, донька обернулася і почала кричати на мене: -Мамо, ну, що ти наробила! Я ж тебе просила тільки поливати квіти! Зять не відставав від дочки. Почав казати, що тепер їм тут не зручно. Повернулися як у чужу квартиру. Я не змогла всього цього стерпіти. Розвернулась і вийшла, грюкнувши дверима. Йшла вулицею і не могла стримати сліз. Які ж вони невдячні. Більше з ними не спілкуватимуся, поки не приїдуть до мене всі разом і не вибачаться за свої слова.