Того року весна була рання, сніг уже зійшов у березні. Ганна Павлівна оглядала свій город, коли раптом помітила біля хвіртки дівчинку підлітка. Одягнена вона була в простеньке плаття, осінні чобітки та легку куртку. Видно було, що ме рзне. Ганна запросила дівчинку в будинок, чаєм теплим напоїла, почала розпитувати:-А як звуть тебе?-Олена…-А що ти тут у нас робиш? Шукаєш кого?Анна посунула тарілку з печивом ближче до дівчинки.-Ви Ганна Павлівна Демченко?Жінка здивувалася.-Я. А що потрібне те?
Тут дівчинка почала nлакати.-Мамочко моя, я так давно тебе шукала …Дівчинка розповіла, що давно шукала адресу матері та знайшла, зрештою. Вона мати ніколи не бачила, але завжди сподівалася, що вона буде їй рада. Ганна трохи розгубилася, потім задумалася і вирішила, що це її шанс на щастя. Обійняла дівчинку і вирішила стати для неї справжньою мамою. Так і стали жити вдвох, Ганна всім Олену забезпечувала, а Олена її у відповідь дуже любила.
Ганна її одягла, обласкала, смакотами балувала, навчання сnлатила. Коли виросла, вийшла заміж за доброго парубка, наро дила сина. Ганна Павлівна була поза себе від радості, душі не чула у онуці. Вона тільки на смертному одрі зізналася, що збрехала їй багато років тому. Вона не має дітей. Але побачивши дівчинку, вирішила, що то бо жий дар.Вона вибачалася за вчинок. Але Оленці ці виб ачення були не потрібні, вона була щаслива, що колись її з адресою обдурили. Біолоrічній матері вона була не потрібна, а Ганна Павлівна стала для неї справжньою матір’ю.