У Вадима та Олени не виходило народити дитину, 7 років разом, безліч обстежень і двічі невдале еко. Олена особливо не переживала, затія з дитиною належала чоловікові. Одного разу Вадим випадково зайшов на сайт благодійного фонду, там були анкети дітей, які шукали батьків. В душу запала одна дівчинка, як кажуть, любов з першого погляду. Смішна, білява, очі зелені, як смарагди. Правда очі косі, але, напевно, від цього ще більше мила. Умовляння Олени тривали довгий місяць. Як побачили дочку і Вадим пропав. Соні п’ять років тоді було. А вона-оченята витріщила, посмішка до вух.
Її покликали, а вона йде до них і кульгає. Ніжка у неї одна коротша за іншу. Лена відразу відмовилася: непотрібна їй каліка і все. Вадим пообіцяв дружині гайки закрутити, думав стерпиться-злюбиться. Документи зібрали, Соню забрали. Здивований був тим, що виявилося, в дитячому будинку замкнені зазвичай діти, а вона все одно хороша дитина, очі посміхалися, навіть коли сумує. Місяців зо три, напевно, пройшло, став помічати: Сонька сумна ходить. Мовчить весь час. Якось, повернувся з роботи раніше-хотів дівчат своїх в кафе зводити.
Через крик дочки, дружина не почула, як він увійшов. Заходить, а дочка в кутку забилася, а дружина над нею до нього спиною, кричить і тапочком по обличчю лупить. Підбігає до неї, тапок вириває і дружині їм же по обличчю. Та в шоці, не чекала. Доньку в кімнату забрав, заспокоїв. Виходить — Лена стоїть, руки в боки. Так за її ці руки в під’їзд і викинув разом з тапочками. Речі отримала з вікна. Сам, звичайно, винен, що чекав від дружини більше, ніж та могла дати. Зараз вже два роки, як розлучилися. Лена одна живе, вони з Сонею удвох. Сонька першокласниця, любить тата і не відчуває нестачі маминої любові.