Наша єдина дочка приголомшила нас новиною — вона збирається жити з чоловіком, який старший за неї на 15 років. Катя завжди була розумною дівчинкою. Минулого року вона закінчила школу і вступила до педагогічного університету, старанно навчалася. Додому приїжджала рідко, посилаючись на те, що дуже багато задають вчити. Тому ми самі її відвідували. До гуртожитку ми її не пустили, винаймали їй квартиру, регулярно привозили продукти та давали гроші на всі її потреби. І ось наша дочка приїхала і заявила:
— Мамо, тату, у мене для вас новина. У мене є наречений, і ми збираємось жити разом. — Тоді привозь його знайомитись! – Зраділа я. — Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села. У мене мало не закрутилася голова від цих слів. — Як Дмитро, Катю? Він майже мій ровесник, — скрикнула я. — Та ще й такий ледар. — Не говори так про нього, — огризнулась Катя. — Він лише місяць тому розлучився. Дружина вигнала його за пияцтво та за те, що вдома влаштовував заворушення. У нього двоє дітей, яким він повинен платити аліменти.
Ти справді хочеш взяти це на себе? — Мамо, ти не все знаєш про його родину. На цьому Катя більше не хотіла говорити про Дмитра. Скільки я її не вмовляла, ми намагалися поговорити до душі, а вона все твердить: «кохаю», і все. Цей її наречений – людина без майбутнього, живе у батьків, нічого за душею не має. Мій чоловік теж намагався поговорити з Дмитром, але безрезультатно. Той лише відповідає: – Не заважайте вашій дочці будувати своє щастя. Наче сміється з нас. Обдурив дівчинку, і радий. Я завжди думала, що Катя бачить, яка у нас сім’я, де панують повага та любов, і знайде собі гідного чоловіка. Але ж ні. Я ніяк не можу змиритися з її вибором та прийняти такого зятя. Що робити, підкажіть? Як уберегти її від цієї помилки?