Сім’я Іванченко була цілком звичною. Чоловік, дружина та три дочки. Батько любив старшу Олександру, мати любила молодшу Олену, а середня Аліса росла сама собою. Старша Олександра була гордістю батька. Вона була схожа на нього. Оленка була красунею. Мама її одягала, як принцесу, на танці водила. А Аліса була сама по собі. Вона вчилася добре, але її успіхи ніхто не помічав. У шкільних спектаклях брала участь, але батьки на виступи не приходили. Іноземні мови їй добре давались, але кому це було цікаво? Тільки дідусь її помічав її успіхи.
Дід був інженером і по роботі йому потрібно було багато читати різними мовами. Бабусі не стало, коли Олександра до інституту вступила. Батько одразу віддав kоханій доньці квартиру. Коли Олександра переїжджала, Аліса чула, як мати з Оленкою розмовляли. — Ти не турбуйся. Татову квартиру я тобі віддам. Олена заздрила, що старшій сестрі квартира дісталася. — Точно віддаси? Аліса ж старша. — Ну і що? Батько Олександрі квартиру віддав, бо вона вчиться. Аліса вже знала, що їй ніхто не доnоможе.
Треба вчитися, шукати хорошу роботу та купувати собі житло. За свої п’ятнадцять років вона вже втомилася бути ніким у родині. Коли дід на nенсію вийшов, то влаштував Алісу в одне бюро, щоб дівчинка мала свою роботу. Вже в інституті вона влаштувалась у компанію, яка створювала програми. Тільки дідусь доnомагав Алісі і дбав про неї. Він бачив у ній потенціал, який треба було розвинути. Завдяки дідусеві вона стала гарною людиною та фахівцем. До батьків вона не ходила, оскільки її батьки, як і раніше, не звертали на неї уваги. Вона вирішила залишитися з дідусем і доnомагати йому в хаті.