Це сталося у поїзді. Я тоді їхав до батьків у село. Наче маленький епізод із життя, але він сильно вплинув на мій світогляд. Мені тоді було лише дев’ятнадцять років, і я був студентом педагогічного університету. Я сидів, уткнувшись у книгу, коли до мене підсів чоловік похилого віку. У нього було перекошене обличчя, брови розсікав крупний рубець, а на руці не було кількох пальців.
Виглядав він загрозливо, і я в іншій ситуації відсів би від нього, але в поїзді банально не було іншого місця. Я постарався поринути у читання, не звертати уваги. Але погляд мимоволі все одно повертався до дивного персонажа. «Алкоголік якийсь! Чому таких підозрілих особистостей пускають до звичайних людей?» — раз у раз крутилось у мене в голові. А чоловік сидів, здавалося, що він занурений у свої думки. Коли він раніше за мене зійшов, я видихнув з полегшенням, відчуття безпеки знову повернулося. І тут я виnадково почув розмову двох жінок, що сиділи за мною.
-Ти ж знаєш, хто це був? — пошепки почала одна з них. -Хто? -Не знаєш?! Він же така видатна особистість у нашому місті. Віктор Петрович Юрченко ветеран nоліції, в особливому антитерористичному відділі працював. Останньою його справою було запобігання великому терористичному акту, саме тоді він отримав свої каліцтва! Мені стало со ромно. Мені здається, що я навіть почервонів. Цей виnадок став мені уроком на все життя, що не треба судити людину по зовнішності.