Я завжди поважала батьків чоловіка, але ще до весілля дала зрозуміти Іллі, що жити з ними не буду. Ми домовилися, тим більше обоє мріяли переїхати з села до міста. Так і вчинили. Після весілля вирушили до Тернополя, знайшли роботу, а невдовзі нам виділили кімнату у гуртожитку. Саме там народився наш старший син. Жилося, звичайно, непросто — постійно доводилося економити, обходилися найнеобхіднішим. Пізніше чоловік вирушив працювати на будівництво до Києва, і так ми змогли накопичити на власне житло. Коли у нас з’явилася квартира, народилася донька. Ми часто відвідували свекрів, завжди намагалися їм допомагати. Мама Іллі мене завжди вражала. Вона чудова господиня, часом навіть надмірно. Щодня вставала о п’ятій ранку і працювала до пізнього вечора. У неї завжди був вибір з кількох страв, домашній хліб та безліч смаколиків. Але я ніколи не розуміла, навіщо так себе вимотувати. Половину приготовленого ніхто не їв, а ідеальний порядок у домі та клумби перед будинком не здавалися мені такими вже й необхідними.
Advertisements
Свекруха намагалася мене вчити, пояснювати, як правильно жити, але я одразу дала їй зрозуміти, що це не для мене. Ми спілкувалися не так часто, щоб це ставало проблемою. Нині наші діти вже дорослі. Син живе окремо, а дочка цього року вступає до університету. Рік тому не стало свекра, але він довго хворів. Після цього свекруха почала скаржитися на здоров’я. Вона майже щодня дзвонила, скаржачись, що не може жити сама. Декілька тижнів тому Ілля поїхав до неї допомогти. За кілька годин він повернувся, але не один — з мамою та її валізою. Я була в шоці. Він навіть не спитав моєї згоди. — Це моя мати, їй 77 років. Змирись, тепер вона житиме з нами! — Заявив він. Я мовчки стояла. Ми виділили їй кімнату. Все було б нормально, якби вона прийняла наші правила. Але вже наступного дня вона встала о п’ятій ранку і почала гриміти каструлями. Ніхто не міг спати. А коли я зайшла на кухню, там панував такий хаос, якого я ще не бачила.
Вона приготувала їжу на десять чоловік. Природно, прибрати вже не могла. Ми з чоловіком поїхали на роботу, а ввечері довелося розгрібати наслідки. Я сподівалася, що наступного дня цього не повториться. Але вона знову встала рано. На цей раз я не витримала. — У нас холодильник повний! Ми ще вчорашнє не доїли! – сказала я. — Їсти треба свіженьке. Решта вже не годиться! – відповіла вона. — І що нам з цим робити? — Віднесіть собакам. І взагалі вам треба брати домашню їжу на роботу, щоб нічого не залишалося. Ви надто мало їсте! — Яким собакам? Ці продукти коштують гроші! Просто не готуйте, поки ми не доїмо! – обурилася я. Свекруха сильно образилася, але готувати не припинила. Це триває вже довго. Вдома немає спокою, я почуваюся в неї в гостях, а не в себе вдома. Підкажіть, як вчинити? Я так довго не витримаю!