Коли я дізналася, що донька хоче приїхати до нас із онуками на травневі, на 2-3 тижні, я дуже зраділа. З онуками ми не бачилися вже понад рік. То в них був карантин, щось інше нам заважало. Ця зустріч була дуже довгоочікуваною. Все б нічого, але я випала в осад, коли дочка сказала: — Мамо, ви ж не проти, якщо Сашко зі мною приїде? Справа в тому, що зятя я не так сильно люблю, як хотілося б. Хоч я доньці нічого не сказала, але вона знає моє неrативне ставлення до зятя. Моїй Дашці 29, останні 10 років вона живе у столиці з чоловіком та двома чудовими доньками. Дочка наразі не працює. Компанія, де вона раніше працювала, одразу попросила її з роботи перед деkретом.
Але живе її родина неnогано. Загалом зять справляється зі змістом сім’ї. Коли ми тільки знайомилися, Олександр навіть сподобався. Чоловік організував для них риболовлю, щоб чоловіки краще познайомилися, і начебто скарг не було. Потім усе змінилося не на краще. Він, такий столичний тип, швидко від нас, сільських, втомився, почав ставитися до нас байдуже. Ось скільки я до них у гості приїжджала, він жодного разу мене не зустрів, а в нього машина є – міг би й доnомогти, але ні. А донька його захищає, каже, мовляв, він працює весь день, жодної вільної хвилини в нього немає.
Ну, не nожежником він працює. Він хірург може відпроситися. Я ж не на цілий день прошу, а на кілька годин – мене до себе додому відвезти. Він і до дочок дуже байдужий. Пам’ятаю, дівчатка часто падали зовсім малютками, коли тільки крокували. Так ось, моє серце щораз кров’ю обливалося, а він мені: — Не реагуйте на те, хай самі піднімуться. Але це не єдине, що мене непокоїть. Він так і не прописав доньок у своїй квартирі. Там пописані лише він та його батьки. Тобто будь-якої миті наш Сашко може спокійно виставити моїх онучок за двері. Ось тепер і не знаю я, радіти, що онучок побачу, чи навпаки, адже зятя теж нікуди не подінуся.