Я вирішив, що все нажите мною залишу вихованцям дитячого будинkу, – повідомив Юрій Володимирович дружині та дочці. – А ми?! – здивувалися дружина Світлана та дочка Маша… … Юрій Володимирович був великим начальником і до своїх шістдесяти п’яти років накопичив неабиякий стан: чотирикімнатна квартира для сім’ї, двокімнатні квартири для дружини та дочки, автомобілі у кожного члена сім’ї, вілла за містом, акції, банківські рахунки. І все це має дістатись незрозуміло кому? Юрій Володимирович у житті був доброю людиною.
Допомагав усім та кожному. Тому, коли він узявся допомагати дитбудинkу, ні дружину, ні дочку це не стурбувало. Навіть коли він став перераховувати дитбудинkу більшу частину своєї зарплати. Але залишити весь (!) стан, це вже явний перебір. – Що “а ми”? У вас залишаються ваші квартири, ваші машини, та й із змістом не скривджу. Зрештою, я збираюся прожити ще довго. А на той час ти, Маріє, вийдеш заміж. Отож нехай тоді чоловік про тебе і дбає. Наступного ранку Юрій Володимирович прокинувся один. Дружина та дочка оголосили йому бойкот. Забрали дещо зі своїх речей і переїхали до квартири Світлани. Того ж дня, прогулюючись, вони прийшли до дитячого будинkу. – Не багатьом нашим вихованцям щастить, як родині Бондаренко. Лише півроку у нас, а в них уже з’явився свій спонсор. Хочете подивитися? – Так. – відповіли мати з дочкою, здогадавшись, що “спонсор” їхній батько та чоловік.
Побачивши майбутніх спадкоємців, Світлана з Машею впали у ступор. Старший хлопчик був повною копією Юрія Володимировича. Того ж дня вони приїхали до нього. – Я дуже скучив без вас, – радісно зустрів їх голова сім’ї. – Як ти міг залишити своїх дітей у дитбудинk?! – Накинулася на чоловіка Світлана. – Окстися. Хлопчику сім років. Як він може бути моїм сином? – Але він дуже на тебе схожий… – пролепетала Світлана. – Так. Схожий. Здається це знак того, що я винен цим дітям. Та й не лише їм, а й цьому світу. Я відчуваю, що віддавши цим дітям все, забезпечу щастя своєї дочки. – Я тебе розумію і прийму будь-яке твоє рішення, – сказала Світлана.