Я почала помічати, що в магазині саме зі мною трапляються різні історії. Востаннє взагалі сталося невимовне. Мені треба було піти до супермаркету за кефіром. Там вибір більший, ніж у нашому кіоску. Я стояла перед вітриною та розглядала ціни.До мене підбігла якась бабця і обізвала фарбованою вівцею. Я взагалі нічого не зрозуміла. А в мене ще й волосся було відросло, настав час фарбувати. Ці слова здавались ще більш образливими. Мені хотілося провалитися крізь землю. Вона була набагато старша за мене, я не стала відповідати їй.
Біля мене був візок, я акуратно відсунула його, щоб бути ближче до вітрини. Нікого не було поруч, я не попросила дозволу.Жінка наклала у візок купу важких пляшок і спеціально проїхалася мені по ногах. Насамкінець ще й штовхнула. — Що ви робите? — обурено спитала я.— Наступного разу знатимеш, як чужі речі чіпати! — Вас же не було поряд, ось я й посунула. Мені ж треба було взяти кефір?— Треба було почекати чи покликати.- Нікого звати я не зобов’язана. Потрібно свої речі поруч із собою тримати, а не кидати посередині магазину, тоді ніхто не торкався б.- Заткнися, вівця фарб ована!
Ще не доросла, щоб мені грубити. Я не стала нічого говорити та пішла на касу. Останнє слово було за нею, але мені все одно полегшало. Дорогою додому я прокручувала цю ситуацію в голові і не могла зрозуміти, у чому я винна.Адже кожен повинен стежити за своїм візком, щоб він не заважав перехожим. Інакше у супермаркеті творився б хаос.Як ви думаєте, я маю рацію в цій ситуації? Чи заслужила я такі слова на свою адресу? Що б ви зробили на моєму місці ?