Мій брат завжди був бабієм, скільки я його пам’ятаю. У 15 років він зустрічався з дівчатами набагато старшими за нього самого, причому довго він з одною у стосунках не перебував, а розлучався через пару тижнів, з найнатягнутіших причин, а насправді, просто тому що просто він не міг не закохатися в іншу за це час. Щоразу, заводячи нові стосунки, брат і своїй дівчині, і нам, його сім’ї, казав, що ця буде останньою, і стане його дружиною, але все йшло за раніше заготовленим планом, він закохувався в іншу, або просто остигав, і вони розлучалися.
Мені самій не подобалася поведінка брата, адже в такому віці й стосунки заводити йому не варто, бо залишився б із розбитим серцем, а підлітки таке, ой, як важко переносять. З віком поведінка брата не змінювалася, навіть наша мама на нього сердилась, адже вона сама вже чекала, коли вже нарешті справа дійде до шлюбу, а там і до онуків буде недалеко, а їх мама чекала найбільше. Все ж таки мама дочекалася, адже я вийшла заміж у 21 і в 23 народила двох дівчаток, мама знайшла щастя становлення бабусею, і всі, начебто, були щасливі.
Ось тільки тоді ситуація мого брата ніяк не змінилася. Він залишився тим же бабієм, яким був і в підлітковому віці, ніяк не сприймав стосунки всерйоз, і здавалося, йому вже подобалося розбивати серця дівчат. Хоча брата можна навіть похвалити, адже за стільки років тримати таку «планку» – це для мене якась небачена майстерність. Було б навіть цікаво дізнатися, як він стільки дівчат зачаровує.