Ще з мого дитинства з нами по сусідству жила одна жінка на ім’я Алла. Тітка Алла завжди була жінкою дуже суворою, вимагала від усіх навколишніх дисципліну, відповідальність, серйозність та кмітливість. Через її вимог у неї не було чоловіка та сім’ї, але вона й одна жила досить щасливим життям, хоча щастя, у її ідеальному світі й не було: виключно дисципліна, нічого зайвого. Тітка Алла до мене завжди ставилася з якоюсь неприязню, все ж таки, дівчинкою я була дуже неслухняною, і поки мої однолітки хвалилися ляльками і красивими сукнями, я воліла грати з хлопчиками в машинки, бігала з ними у вічно брудному комбінезоні.
Сусідка вважала мене дуже розпещеною любов’ю батьків дівчинкою, от і недолюблювала мене, але з моїми батьками вона спілкувалася добре, дружила з моєю мамою і взагалі в різних побутових питаннях завжди була готова допомогти. Я з тіткою Аллою більше не бачилася після того, як з’їхала від батьків, але про неї я пам’ятала, як про жінку дуже навіть непогану. Через 4 місяці після того, як я з’їхала, трапилося нещастя, моєї мами не стало через хворобу серця, з якою боролася багато років. Мені було дуже важко, але мій батько був просто зламаний, адже для нього моя мама була більш, ніж дружиною, вона була його опорою та цілим сенсом жити.
Я батька підтримувала, як могла, але я не завжди була поруч, я навчалася в універі. Та й мені самій моральна підтримка не завадила б… І ось у черговий раз, коли я відвідала батька, я помітила, що він усміхається ширше, ніж зазвичай. Я пішла на кухню, а там тітка Алла стоїть поряд із плитою. Тато розповів, що тітка Алла почала допомагати йому з готуванням, і хоч він цього й не сказав, я бачив, що наші старі люди потоваришували. Я була тільки рада за батька, як і за тітку Аллу; вони обидва заслужили мати таких людей поруч, якими вони стали один для одного.